Василь Кожелянко
Збірка новел "Чужий"

(Київ, "Кальварія", 2008 р.)

ЗМІСТ:

• ЧУЖИЙ
• БРАМА ГОРІШНЯ
• БУДНІ ПОПЕЛЯСТИХ
• ЧУЖИЙ-2
• МАЛЬТІЙСЬКИЙ ХРЕСТ
• УКРАЇНСЬКА КНИГА МЕТРВИХ
• ШЛЯХ КАЇНА В УКРАЇНІ

ЧУЖИЙ

Так — було холодно, хмарно i йшов дощ. Майже на всiй територiї Ук... союзної республiки, аби вони вже... Зате в ЙОГО Українi було сонячно. Над всiєю його Україноюбуло чисте небо. А так — негода. Тому Iванiй Алмазко змушений був одягнути свiйостаннiй чорний плащ. Дорогою муки його мучили неймовiрнi. За — значок! Чи знятийого, цей прегарний i дорогий синьо-жовтий значок з тризубом, привезений з Канади одним з вождiв демократiї i подарований Iванiю за... чи все-таки за п’ять рублiв? Чи не знiмати? Якщо вiдстiбнути вiд пiджака i пришпилити на комiр плаща, то буде дуже ефектне сполучення кольорiв — синє i жовте по чорному. Але можуть побити. Або менти, або комсомольцi. Якщо не знiмати i залишити на вилозi пiджака, то хто його побачить? Хто буде знати, що цими березневими Чернiвцями йде не просто собi гарний хлопець в iмпортних черевиках «саламандра», а особа, наближена до вождiв демократiї?! Хоча можна просто не зашпiнкувати ґудзики плаща, i пориви вiтру будуть раз по раз то вiдкривати синьо-жовтий значок, то затуляти: блим-блим, блим-блим. Як-не-як, це — єдина барвиста пляма у цьому сiрому мiстi. I люди кругом якiсь сiрi.

Хоча не всi! Iванiй вийшов на Центральну площу, яку свiдомi чернiвчани перейменували на Майдан Незалежностi, i побачив яскравих людей. Бiля фонтану менти били демонстрантiв. Розганявся черговий мiтинг проти горбачовського референдуму за «оновлений союз». Молодi дужi хлопцi з синьожовтими та червоно-чорними значками на грудях пiвколом вiдгородили мiтинг i вiдбивались вiд мiлiцiонерiв, якi мляво побивали їх ґумовими буками. За хлопцями тупцювали лiтнi люди з прапорами i гаслами та дiвчата, якi гнiвно таврували мiлiцiонерiв вже звичними для них лайками — «пси соцiалiзму» та «яничари». В центрi пiд найбiльшим синьо-жовтим прапором стояли три вождi демократiї. Вони були незворушнi, як i годиться мудрим вiтцям нацiї, їхнi профiлi чiтко окресленi, як на бронзових медалях, їхнi постатi, мов вирiзьбленi в мармурi, лише бороди розвiвались на вiтрi... Вождi повагом передавали один одному мiкрофон гучномовця i з усiм запалом «любови та ненависти » (як учив Дмитро Павличко) ганьбили тоталiтарну iмперiю i славили майбутню демократичну Україну.

Iванiй Алмазко як правдивощирий український патрiот не вагався нi хвилини. Вiн вирiшив вступити у цю битву. Адже це битва за Неньку-Україну, а вiн — воїн! Вiн вiдгорнув плащ так, аби добре було видно синьо-жовтий значок на вилозi пiджака, i, випнувши вперед праве плече, впхався у ряди мiлiцiонерiв. Як мiж гадюки чорний вуж. Окриленi пiдмогою, хлопцi-українцi почали тiснити мiлiцiю, i та розiзлилась. Бити почали бiльш ретельно.

— Евакуюйте вождiв! — вигукнув Iванiй, який у цей скрутний час взяв командування на себе. — Затим старше панство й жiноцтво! Потiм самi органiзовано вiдступаємо в бiк пошти! Iванiй зi своїми юними соратниками, взявшись пiд руки, утворили мiцну живу стiну, яка успiшно стримувала натиск озвiрiлих ментiв. Iванiй озирнувся i побачив, що вождi, прапори, старше панство та дiвчата вже евакуювались за рiг... Лусь!!! Ворожа ґума вразила Iванiя, вiн побачив водночас сто тисяч свiчок, втратив свiдомiсть i впав на руки побратимiв...

— Це ж сам Iванiй Алмазко! — такi слова не могли не привести його до тями, i вiн розплющив очi. Сидiв Iванiй на лавцi в Поповому саду бiля унiверситету, а двi дiвчини прикладали йому примочки до рубiнової ґулi на лобi.

— Це ж сам Iванiй Алмазко! — повторила одна з дiвчат, бiлява й сiроока. — Побачила б ти його в бою, — вiдповiла їй друга дiвчина, чорнява. Iванiй, симулюючи непритомнiсть, почав розглядати своїх доглядальниць. Обидвi були одягнутi за останньою патрiотичною модою — джинси, спортивнi куртки, вишитi псевдонароднi сорочки, синьо-жовтi стрiчки, вплетенi в коси. Бiлявка була гарненька, а чорнявка — справжня красуня, нечуйлевицькiвський стандарт: кругле лице, тонкий рiвний нiс, гнучкий стан, чорнi брови, двi коси, довгi, довгi вiї та очi, темнi, як терен.

— Де я? — дуже жалiбним голосом спитав Iванiй.

— Ви в безпецi, пане Iванiю, — сказала чорнявка, — побратими не покинули вас на наругу псам соцiалiзму.

— Когось заарештували? — вже мужнiючим голосом спитав вiн.

— На цей раз нiкого, — вiдповiла дiвчина.

— Бояться нас! — вже геть твердим голосом промовив Iванiй. — Знають, що завтра на референдумi ми скажемо «нi» їхньому союзу.

Iванiй спробував встати, але дiвчата одночасно схопили його за плечi:

— Сидiть, пане Iванiю, вам ще не можна вставати, вiдпочиньте ще трохи!

Iванiй сiв, мимохiть вiдзначивши про себе, що доторк рук чорнявки йому чомусь приємнiший, нiж бiлявки. Що це таке?

Дiвчата сiли обабiч нього i почали розповiдати, який патрiотичний та антирадянський вечiр вони провели в унiверситетському гуртожитку на Шевченкiвськi днi.

— А на завершення всi хором заспiвали «Ще не вмерла...» — цокотiла бiлявка.

— Один з воспiтатєлiв хотiв був ОМОН викликати, але нашi хлопцi порадили йому цього не робити, — весело розповiдала чорнявка.

— Яничар? — стурбовано спитав Iванiй, ловлячи себе на думцi, що вiд слiв «нашi хлопцi» з вуст чорнявки його неприємно штовхнуло десь всерединi.

— Манкурт! — пiдтвердила дiвчина.

— Про ваш вечiр хтось уже передав на «Свободу»? — дiловим тоном спитав Iванiй.

— Якщо нi, то я цим займусь.

— Ви маєте вихiд на радiо «Свобода»? — здивовано вигукнула бiлявка.

— А ти, Оксано, й не знала, «Свободу» треба слухати регулярно, — сказала чорнявка i чомусь зашарiлася.

— Ви менi дайте детальнiшу iнформацiю, передам, чого ж, — поблажливо мовив Iванiй, — але, як народ мусить знати своїх героїв, так i поранений воїн — своїх сестержалiбниць, тому, вважаю, прийшов час познайомитись.

Дiвчата аж замовкли вiд такого кучерявокуртуазного пишнослiв’я.

— Оксана, — сказала бiлявка.

— Панна Оксана, — поправив її Iванiй.

— Катерина, — сказала чорнявка.

— Па... чи, може, панi? — пробелькотiв Iванiй.

— Панна, панна, — посмiхнулась чорнявка.

— Iванiй Алмазко, — полегшено зiтхаючи, сказав вiн.

— Пан чи панич? — лукаво спитала Катерина.

— Що? — перепитав Iванiй i, зрозумiвши суть запитання, густо почервонiв, а потiм спромiгся на заяложену банальнiсть: — Вопрос, конєшно, iнтєрєсний.

Всi троє нервово засмiялись. Згодом Оксана суттєво полегшила Iванiєву ситуацiю, рiшуче заявивши:

— Нє, я таки пiду в бiблiотеку. Iванiй її не вiдмовляв, та й Катерина

теж.

Залишившись удвох, вони якось несподiвано знiяковiли, трохи злякалися того, такого солодкого передчуття, що ворушилось десь у пiдсвiдомостi, як заспаний карась пiд льодом. Але це швидко минуло, i вже за якийсь час вони, за рученьки бiленькi взявшись, балакали то сяк, то так.

— То ти на кого, Катерино, вчишся?

— На хвiзика.

— А я, бач, хiмiк.

— Хемiк.

— Що?

— А те, Iванiю, що «хiмiя» — це за русифiкованим правописом, а правдивою українською буде «хемiя». Та, зрештою, весь свiт так пише, крiм Росiї.

— Нiчого, Катерино, вже недовго москалевi панувати на Вкраїнi милiй.

— Вони так просто не вiдступляться.

— Та й що?! Ти ж бачила нашу силу! I вона буде лише зростати. Бо все бiльше й бiльше свiдомих українцiв стають на шлях воїна.

— Ти — теж.

— Вже три роки.

Катерина плечем притиснулась до Iванiя. У нього пересохло в ротi.

— А чи не пiти нам, Катерино, десь кави випити? — фальшиво-бадьорим голосом запропонував Iванiй.

— Та можна, але черги скрiзь немилосерднi.

— Вистоїмо, молодi ж бо.

У «Снiжинцi» було дуже глiтно, «Сайгон» був зачинений, тому залишалась «Шоколадка». Iванiєвi це ще бiльше сподобалось, бо це був єдиний бар, де вiдпускали алкоголь. На щастя, черга не була довгою, в залi подекуди були вiльнi столики, тож настрiй в Iванiя поповз догори.

— А ось нашi журналiсти сидять, — радiсно сказала Катерина i, вiтаючись, помахала комусь рукою. Iванiй побачив у глибинi зали за двома зсунутими столиками теплу компанiю. Це були знаменитi на всю область журналiсти, переважно з двох легендарних газет, що безкомпромiсно стояли на позицiях демократiї i нещадно викривали злочини комуно-фашизму. Як простi смертнi люди, вони сидiли у цьому запльованому барi, їли канапки з сиром i пили принесену з собою горiлку. Один iз них, у краватцi, зашпиленiй латунним тризубом, пiдвiвся i пiдiйшов до їхнього столика.

— Панно Катерино, — надзвичайно ґалантерейно вiн вхопив своїми ручиськами нiжну Катеринину руку й пiднiс до своїх сирних крихт у вусах, — я б хотiв з вами iнтерв’ю зробити про молодiжний рух в унiверситетi, та й про сьогоднiшнi подiї на Майданi Незалежности теж.

В Iванiя аж серце заболiло вiд такої неправди, — мало того, що цей писака чiпляється до ЙОГО дiвчини, вiн ще й зухвало дозволяє собi iгнорувати його, Iванiя Алмазка, нiби не знає, хто сьогоднi виграв битву на Майданi з озброєними яничарами. Та вiн... Iванiй гордо засвiтив ґулею на лобi в бiк журналiста, але той уже пiшов до свого столика.

Має щастя, подумав Iванiй, а до Катерини сказав:

— Що вiн хоче тебе питати?

— Пiдемо в редакцiю разом, Iванiю, адже ти бiльше за мене можеш розповiсти про сьогоднiшнє Прифонтанне побоїще.

— Щось я не бачив його на наших мiтингах, — буркотiв Iванiй, — а статтi про акцiї протесту пише, та й сьогоднi його не було бiля фонтана. А розпише потiм так, нiби все на власнi пульки видiв.

— Що вмiє писати, то вмiє, — захоплено сказала Катерина.

В Iванiя трохи потемнiло в очах вiд образи, але позаяк вони з Катериною знайомi якихось лише кiлька годин, то вiн змусив себе не образитись смертельно, а тiльки трохи надутися. Нiчого, ми ще подивимось, хто є хто на цiм полi крови, подумав собi Iванiй i зробив замовлення. Вiн взяв кави, соку, канапок i «два по сто» бридкого лимонного лiкеру. Вони сiли за вiльний столик, близенько так одне бiля одного, а коли їх колiна кiлька разiв торкнулись, у Iванiя геть щезли рештки образи через тамтого журналiста. Хай собi пише... А тут ще лiкер! Затишна кав’ярня, приємна музика (хоча й «колонiальний рок»), за сусiднiми столиками — однодумцi, поряд мила дiвчина, чого ще треба солдатовi у короткий час перепочинку мiж боями?!

— Iванiю, — кокетливо глипнула на нього Катерина, — наперед перепрошую, але скажи, звiдки в тебе таке оригiнальне прiзвище — Алмазко?

— Та що вже казати, Катерино, — зiтхнув Iванiй, — всi ми так чи iнакше несемо проклятий тягар колонiального бездержавного iснування. Тобi скажу! Це моє друге прiзвище, але справжнє, ось коли Україна стане вiльною, тодi в новому українському паспортi воно буде записане. А поки що...

— То Алмазко — це псевдо? — розчаровано потягнула Катерина.

— Як псевдо? — образився Iванiй. — Кажу тобi, це — справжнє прiзвище, а в колонiальному паспортi воно перекручене.

— А можна спитати, яке? — тихо промовила Катерина.

— Iван Петрович Брильянтин, — сказав Iванiй, червоний, як перчиця.

Катерина почала люто кусати губи, її обличчя спотворила якась клоунська гримаса, вона затулилась руками, плечi її дрiбно затремтiли, нарештi вона, вибухаючи iстеричним смiхом, вибiгла з кав’ярнi.

Iванiй не знав, що робити. Нарештi вiн поволi допив лiкер — свiй i Катеринин, з’їв канапку i вийшов.

На вулицi побачив свою чорнобриву Катерину. Вона трималась за липку й поволi вiдходила вiд свого такого недоречного смiху, — гикала, вiдсапувалась, витирала сльози. На неї звертали увагу перехожi. Iванiй пiдiйшов, мовчки обняв її за плечi, i вони пiшли до тролейбусної зупинки.

— Може, пiдемо пiшки? — спитала Катерина, коли вони пiдiйшли до зупинки.

— Чому нi, — весело погодився Iванiй.

Вони мовчки йшли аж до входу в центральний парк, а пiдiйшовши, не змовляючись, звернули. Так само, не змовляючись, знайшли найбiльш затiнений куточок i почали цiлуватись.

Прийшов зелений березневий вечiр, запахло свiжою землею та весняною ще не пророслою травою, i все стало зрозумiло. Так. Вони кохають одне одного! Вона давно вже його знає як одного з найактивнiших борцiв за незалежнiсть України, вiн же все життя, все своє двадцятисемирiчне життя мрiяв зустрiти ТАКУ дiвчину.

Iванiй проводжав Катерину до унiверситетського гуртожитку. Вечiр з ясно-зеленого став густо-зеленим, як генеральське сукно хакi. Свiжою землею запахло ще пронизливiше. Стомленi вiд поцiлункiв та вiд експресивних слiв про кохання, Iванiй з Катериною розмовляли вже про несуттєву всiляку всячину.

— Ось ти, Катерино, хвiзик, тож поясни менi таку рiч, — допитувався Iванiй, — молекули дуже дрiбненькi, так?

— Так, — лiниво вiдповiдала Катерина.

— А вони складаються з атомiв, якi ще дрiбнiшi. Так чи не так?

— Так, так, — переборювала позiхання вона.

— А атоми складаються з iще дрiбнiших таких кульок, до речi, як вони називаються?

— Ми це ще не проходили, — знущально посмiхнулась Катерина.

— Але те, що тi, в свою чергу, складаються зi ще-ще дрiбнiших частинок, ти знаєш? — iгноруючи її iронiю, спитав Iванiй.

— Здогадуюсь.

— А тi — ще!

— Так, мабуть.

— I так до безкiнечностi.

— Ну та й що?!

— А те, що у мiкровимiрi iснує така ж безкiнечнiсть, як i в макровимiрi, тобто у Всесвiтi.

Катерина здивовано подивилась на нього:

— Ти хочеш сказати...

— Що у тамтiй безкiнечностi є ще один всесвiт.

— I планети та галактики?

— I планета Земля — теж!

— А на тiй планетi?..

— Україна, Катерино.

Вони замовкли, трохи наляканi недоречними для весняного вечора розмiрковуваннями, i, не змовляючись, натягнуто засмiялись. А потiм, вже у студентському мiстечку, зайнялись природнiшими для цiєї пори року та їх вiку справами — поцiлунками та шепотiнням за кохання...

— Зустрiнемось завтра? — ковтаючи слину, запитував Iванiй.

— Завтра, — лагiдно вiдповiдала Катерина.

— Можеш менi зателефонувати додому години за двi-три.

— Навiщо, адже завтра — знов.

— Справдi, та й телефон у мене зiпсований, вже два днi не працює.

Зрозумiло, що пiсля таких потрясiнь Iванiй не змiг одразу пiти додому, вiн мусiв вiдвiдати... Україну. СВОЮ Україну!

Над всiєю ЙОГО Україною було безхмарне небо.

Лагiдно дзюркотiв Днiпр широкий.

Гомонiли степи.

Шумiли смереки в Карпатах.

Запорожцi обирали кошового на Хортицi.

Хлiбороби весело йшли за плугами, орючи свою нивку, не чужу.

Сталевари варили сталь, а шахтарi добували «чорне золото».

В повiтрi лiтали бджоли з хутiрських пасiк.

В повiтрi також лiтали срiблястi лiтаки київського виробництва.

Як також по Чорному морi ходили бiлi пароплави миколаївського виробництва.

В Карпатських горах гострили топiрцi опришки.

В степ донецький вийшов хлопець молодий.

Лиманський Гайявата душив гроно винограду.

Чумаки везли сiль з Криму.

На космодромi, що у херсонських степах, приземлився космiчний корабель, який повернувся з Марса. Генерал Каденюк i члени екiпажу здоровi й бадьорi. Через кiлька мiсяцiв готовi полетiти на Венеру.

У Львовi шляхетнi лицарi змагались на турнiрi за омрiяний приз — мережану хусточку i право поцiлувати руку незрiвнянної панi Алiни.

В Полтавi вєлiколєпная Солоха вигравала конкурс краси.

Козацькi полковники Остап Бульбенко та Андрiй Бульбенко вирушали зi своїми полками на Кубань — боронити кавказькi кордони Українського Королiвства.

В Києвi два вельми мудрi старцi — мiнiстр фiнансiв та голова Нацiональнолго банку виконували ритуал зеленої магiї, аби не впав i навiть не похитнувся курс гривнi.

У волинських лiсах знайшли гриба завбiльшки, як старий Кайдаш у солом’яному брилi.

Лише горох того року в Українi не вродив.

Iвасик Дiамантик, простий буковинський хлопець, яко чемна дитина своїх ґаздовитих батькiв, увихався, як мiг. Вiн i по гриби в Закарпаття сходить, i мiшок солi з Криму принесе, i рибки в Днiстрi наловить, i фiру вугiлля з Донбасу привезе, i поросят у Сорочинцях на ярмарку спродає, i все-все...

Але цiєї весни оповив нашого жвавого Iвасика свiтлий сум. Вже не так весело робив вiн коло господарства, а мiсячними вечорами, яко ж i в недiлю, сiдав на призьбу i вигравав на своїй калиновiй сопiлцi журливих мелодiй. Бiля його нiг, скрутившись калачиком, лежав бiло-рудий пес Мухомор, об його лiкоть терся муркiтливий сiро-блакитний кiт Маркус, кури сумовито кокали, гуси приглушено шипiли, навiть цап Андронатiй не блеяв без нагальної потреби, — всi у дворi спiвчували цiй безпричиннiй Iвасиковiй тузi. Лише дурнi качки зловтiшно насмiхалися з Iвасика — так-так-так-так, — перевальцем вервечкою прямуючи до ставка.

— Чого ви, качки, такi прикрi? — запитував їх Iвасик.

— Так-так-так-так! — смiялись качки i плюхкалися з бережка у ставок.

— Лиши їх, не бачиш — воно нерозумне, — сказав Iвасикови песик Мухомор.

— А може, цево, — хитро посмiхнувся котик Маркус, — одну впiймаємо, зарiжемо та й спечемо у мiкрохвилiвцi?

— Не можна, Маркусе, — пiст! — рiшуче сказав Iвасик.

Несподiвано голосно засмiялись малi качата, їх пiдтримали жовтi гусята вкупi з сiрими iндичатами.

— А ви чого? — розсердився Iвасик. — Мухоморе, ану дай їм!

Пес Мухомор лише цього чекав. З лютим гавкотом вiн напав на мале птаство i порозганяв його по обiйстю. Качата попадали у ставок, гусята забилися в малину, а iндичата залетiли на яблуню.

На якийсь час на подвiр’ї стало тихо. Iвасик вигравав на сопiлцi ще тужливiше. А позаяк була недiля, то грав панич Дiамантик цiлий день.

Пiд вечiр на дорозi з’явився слiпий кобзар iз хлопчиком-поводирем. Вони були стомленi, запорошенi i, очевидно, голоднi.

— Прошу до нашої господи, мандрiвний кобзарю, — поштиво запросив їх Iвасик. Пiсля того, як мати нагодувала й напоїла мандрiвникiв, уся родина зiбралась на призьбi слухати кобзаря. Кобзар сiв на стiлець, поправив чорнi окуляри в золотiй оправi i торкнув струни кобзи. Хлопчик-поводир витягнув з полотняної торби коштовний магнiтофон «Кварк» чернiвецького виробництва, пiдвiв шнур до електричної розетки в хатi й увiмкнув мiнусову фонограму. Кобзар завiв «Марусю Богуславку». Пiсля того, як мати наплакалась, батько насмiявся, а Iвасик накусався губ, кобзар сказав:

— А перед тим, як, помолившись Богу, вiдiйти до спочинку на гостинних подушках цього благословенного маєтку, я виконаю вам, вельмимаєстатнi ґазди, i тобi, заповзятливий отроку, думу «Про старого короля України-Неньки Леонтiя ХII-го, його дочку-королiвну — краси невимовної чорнооку Катерину та злого супостата пiвнiчного, поганого Соловєй-разбойнiка», в основу якої покладено iсторичнi, до речi, дуже свiжi, подiї. Звiсна рiч, що пiсля цього Iвасик не мiг заснути всеньку нiч, вiн вовтузився у запашному сiнi на пiдводi посеред двору, дивився у зоряне небо, згадував кобзареву думу, а вранцi зважився.

— Благословiть, пане-батьку i панi-мамо, на прю з супостатом стати. З Соловєйразбойнiком, що вийшов на великий Лубенський шлях i їсть курей, поросят, а також людей.

Мати заплакала, а батько винiс iз хати родинний образ Божої Матерi та давнiй мечкладенець, з яким один предок Дiамантикiв ходив iз князем Олегом на Царгород, другий брав iз Сагайдачним Москву, а ще один бився разом з Виговським пiд Конотопом.

Iвасик одягнув сiрий похiдний жупан, пiдперезався червоним поясом та одягнув у збрую срiбну буланого коника Хмарку.

... Iвасик йшов Україною, київським шляхом, а у вухах ще чулись материн плач та батькове напучування, жалiбне завивання песика Мухомора та прощальне нявчання котика Маркуса.

Iвасик йшов Україною, з одного боку йому траплялись чепурнi бiлi села, неначе писанки, а з другого — верби над ставками, рiчечки в зелених берегах, гаї з солов’ями, i пшеницi, пшеницi, пшеницi. Золотi пшеницi пiд блакитним небом. Iвасик йшов пiшки, бо скiльки там до того Києва, вiв за вуздечку буланого коника Хмарку, на якого навантажив клунок iз харчами, легендарний мечкладенець та новi чоботи, ретельно змащенi дьогтем. На лiвому плечi в Iвасика стояла маленька, завбiльшки з горобця, Смерть. Як i належить цiй особi, вона була кiстлява, в бiлому саванi i з косою в руках. Смерть вiд ходи час вiд часу заточувалась i лоскотала своєю щербатою косою Iвасиковi вухо, вiн давав їй щигля, вона пищала, як молодий мишак, i вони йшли далi. Смерть докучала Iвасиковi, але вiн терпiв, бо знав, що на цьому шляху — воїна — без НЕЇ не можна.

Наполудне Iвасик зупинився перепочити бiля козака Мамая, що сидiв пiд липкою придорожньою i замрiяно вигравав на кобзi старовинних мелодiй. Вони випили з козаком Мамаєм по чарцi дуже доброго спотикача, поговорили трохи про те, про се, та й Iвасик пiшов далi...

А тим часом у Києвi старий король Леонтiй ХII проспався з тяжкого хмелю, iз’їв солоний огiрок, сяк-так умився й убрався. Надумав йти на полювання. Взяв надiйну рушницю-дубельтiвку вiнницької зброярнi, свиснув на пса — старого, як i сам король, розумного кокер-спанiєля Джульбарса Песовича, i, обережно притримуючись за кущi, почав спускатися з печерського горба до Днiпра.

— Знову ти вчора напився, Леонтiю, — докiрливо сказав Джульбарс Песович королеви, — старий уже єси, а нарозумитися не хочеш.

— Мовчи, враже зоологiчний, — мляво вiдмахнувся вiд пса король України.

— За державу прикро, не дбаєш за неї, спадкоємця не справив собi, на кого Україну залишиш? На Катерину?

— А що, — огризнувся король, — вона розумна дiвчина.

— Молода ще вона, Леонтiю, — сумовито промовив пес, — державної справи не розумiє, ще в ляльки бавиться, у волан грає з дiвчатами на королiвськiй передхатi.

— Спортом займається, — поправив король пса.

— А те, що на Лубенському шляху з’явився Соловєй-разбойнiк i вже два десятки лицарiв полягли у двобоях з ним, тебе не турбує?

— Турбує, Джульбарсе Песовичу, турбує.

— А чому у твоєму королiвствi ще й досi не з’явилось лицаря, який би поборов цього супостата? — допитувався пес.

— Маємо те, що маємо, — зiтхнув старий король. — Iван Царевич у вiдрядженнi на Канарських островах, Микита Кожум’яка поїхав у Туреччину за шкiрою, Їлик ще сидить на печi в Муромi, ще й, як на зло, цього року в Українi горох не вродив i, вiдповiдно, Котигорошко не вродився. Бiда!

— Бiда, — погодився пес, i вони попленталися вздовж Днiпра.

Iвасик прийшов до Києва пiд вечiр, заночував у готелi «Гiлтон», а коника Хмарку стриножив i пустив пастись на луки бiля Днiпра. Вранцi вiн одягнув малинового кунтуша, шапку з решетилiвських смушкiв, сiв на Хмарку i пiд’їхав до королiвського палацу. На горбi бiля королiвської господи вiн побачив, як двi гарненькi дiвчини грали у волан. Одна, бiлявка, — була гарною, а друга, чорнявка, — ще кращою. Iвасик придивився i побачив, що чорнявка на головi у густому чорному волоссi має маленьку золоту корону. Це i є королiвна, здогадався Iвасик, i вiдразу ж вiдчув, що закохався в неї по вуха.

Тим часом королiвна невдало вiдбила волан, i вiн залетiв кудись у кущi, вона надула губи, опустила руку з ракеткою i збиралась заплакати. Iвасик, побачивши таке, схопив зi свого лiвого плеча Смерть, пiдкинув її у повiтря i крикнув дiвчатам:

— Гра продовжується!

Дiвчата весело почали вiдбивати Iвасикову Смерть, яка дуже смiшно пищала. Коли вони награлись, королiвна взяла Смерть на долоню, простягнула Iвасиковi i сказала:

— Дякую тобi, воїне.

— Нема за що, — весело вiдповiв Iвасик, — менi не шкода. Коли захочеш ще пограти, будь ласка.

— Боюсь, що вже не буду бiльше грати у волан, бо Соловєй-разбойнiк, який на Лубенському шляху побив уже двадцять лицарiв, вимагає мене замiж узяти, — заплакала королiвна.

— Не вiзьме, — заспокоїв її Iвасик, — я зараз поїду i вб’ю Соловєй-разбойнiка!

— Правда? — королiвна вилiзла на тин, мiцно обняла й поцiлувала Iвасика. — А для того, аби тобi легше було з ним змагатись, даю тобi, лицарю, трохи живої води.

Вона простягнула Iвасикови флакончик з-пiд парфумiв «Чорне i зелене». Iвасик чемно поцiлував королiвну Катерину i поїхав на Лубенський шлях.

Старий король зi своїм псом поверталися з полювання. Звичайно, вони нiчого не вполювали i, за звичкою, мляво пересварювались.

— Знову ти, Джульбарсе Песовичу, цiлу нiч шкрябав у дверi, до хати просився. А палац хто пильнувати буде?

— Так холодно же ж, — виправдовувався пес.

— Ти ж кожушок маєш, та й сало знову ж таки.

— Сказав би я тобi, Леонтiю, яке сало на твоїх харчах... Ти б менi кiсток iмпортних виписав, є такi, «нiжки Буша» називаються.

— Та вони ж дорогi, як душi праведникiв!

— Зате на свята, рiзнi там паради-дефiляди, ти грошей з королiвської скарбницi не шкодуєш. Ось 17 березня в День Непочатку Великої вiйни триста гривень лише на феєрверки витратив, — ображено сказав пес.

— Та то ж для пiдданих, — поважно мовив король, — для людей, для народу!

— Демагог ти, Леонтiю, — сказав пес i стрибнув на колiна королiвни Катерини, що сидiла в плетеному крiслi пiд калиною.

Три днi i три ночi бились Iвасик з Соловєй- разбойнiком, але, зрештою, Iвасик Дiамантик перемiг. Кiлька разiв Соловєй-разбойнiк вiдкушував Iвасиковi то руку, то ногу, але Катеринина жива вода у флаконi з-пiд парфумiв «Чорне i зелене» негайно вiдновлювала бракуючi органи. Таким чином, третього дня пополуднi Соловєй-разбойнiка було розчленовано Iвасиковим мечемкладенцем на дрiбнi шматки, якi вiддано було хижим вовкам i хитрим лисам iз сумських лiсiв. Все!

Україною роз’їжджали кiннi герольди i, протрубивши на трембiтах добру вiсть, сповiщали, що король всiєї України Леонтiй ХII вiддає свою єдину доньку — королiвну Катерину — за звитяжного лицаря з Буковини, шляхетного Iвасика Дiамантика, якого ж вже оголошено спадкоємцем українського престолу. Слава Українi!

— Героям слава! — вiдповiдали посполитi, втiшенi бiльше тим, що Соловєй-разбойнiк вже не їсть людських курей i поросят, нiж Iвасиковим майбутнiм сiмейним щастям.

Зате сам Iвасик був дуже радий. Вони з королiвною Катериною цiлими днями, взявшись за руки, гуляли собi королiвським садом, їли яблучка-петрiвки i терпляче чекали на весiлля.

Нарештi настав той свiтлий день. Була недiля. Вiнчання вiдбувалось у Софiї Київськiй, а чин здiйснив сам Патрiарх всiєї України. Потiм старий король Леонтiй ХII запросив усiх гостей у Марiїнський палац пополуднувати чим Бог послав. А послано було на королiвськi столи страв багато, i всi смачнючi. I все з полив’яних мисок. Гостi їлипили i дуже тiшилися за українського короля. Але самого короля за його столом спiткала прикра оказiя. Вiн перед тим, як випити першу чарку слив’янки, захотiв поцiлувати свого звитяжного зятя. Iвасик встав, потягнувся через стiл до свого тестя, i тут з-за його червоного пояса випав флакончик з живою водою. Цiлюща рiдина розбризкалась столом, i сталося диво. Воскресли печенi поросята, вони повипльовували з рийок кружальця цитрини i, весело хрюкаючи, забiгали столом, свиняча голова порозкидала корiнцi хрону i вкупi з ковбасами й шинкою стала великою старою свинею, в одному кiнцi столу з пiдливи пiдвiвся молодий цапок, а в iншому — баранчик, заплюскались карасi в сметанi, злетiли пiд стелю фазани, закудкудакали ожилi кури, гордо столом походжав надутий, ображений на мiкрохвильову пiчку, iндик, потужно били хвостами осетри, навiть сардини заворушились, i одна з них запхалась у чобiт старому королеви...

Iвасик з Катериною вiд смiху попадали зi своїх позолочених ослiнчикiв. Згодом, коли все трохи вгамувалось, з’ясувалося, що з м’ясних страв на кухнi вже нiчого не залишилося, i старий король мусив їсти локлшину, кулiш, кашу, лемiшку, зубцi, путрю, квашу i з маком медовий шулик... Зате пан король надолужував втрачене напоями — спотикачем, калганiвкою, ялiвцiвкою, медовухою, варенухою, а також сивухою, а ще — медом, пивом i червоним французьким вином...

— Сину, Iвасику! — пiсля десятої чарки сказав король. — Поки я ще геть не п’яний, нумо ходiмо до мене в канцелярiю, я офiцiйно пiдпишу свiй королiвський унiверсал про призначення тебе законним спадкоємцем престолу. А ти, Катерино, залишайся з гостями!

В присутностi канцлера та державного секретаря король, сiвши в своє робоче крiсло, поставив кучерявий пiдпис пiд Унiверсалом.

— Тепер ти, синку, — звернувся вiн до Iвасика, — сiдай в моє крiсло.

Iвасик сiв у зручний офiсний стiлець, взяв у руку золоту авторучку «Паркер»...

— Пiшi, Ваня.

— Що? — смикнувся Iвасик.

— Пiшi, пiшi, Ваня, — сказав майор КҐБ Симоненко своєму секретному агентовi, який писав повiдомлення пiд псевдом «Спiноза ».

Iванiй Алмазко, сєкрєтний сотруднiк КҐБ, а простiше — сексот, мусив писати. Вони сидiли з майором Симоненком, його шефом по агентурнiй роботi, на конспiративнiй квартирi i... працювали. Вже три роки, пiсля того, як Iванiя впiймали iз саморобними листiвками («Українi — волю!» та невмiло намальований тризуб у синьо-жовтих барвах) i пообiцяли сiм рокiв — або спецпсихтюрми, або концтабору в Мордовiї, — вiн працює на «фiрму». Спочатку Iванiй не дуже мав що писати, але з кiнця 1989-го матерiалу набиралось — щотижня на нових «Дiтей Арбату».

— Напiшi, Ваня, што гаварiл каждий iз етiх важдєй дємакратii, — нацiлював Iванiя майор, — в аддєльнастi.

Iванiй писав, а майор, палячи цигарки «Мальборо», терпляче чекав.

— Все, — сказав Iванiй i простягнув майоровi папери.

— Падпiшi, Ваня, — поглянувши на аркушi, сказав майор.

Iванiй пiдписав «Спiноза», поставив дату «16 березня 1991 р.» i поглянув на свого «кума».

— Дозвольте спитати, товариш майор.

— Спрашiвай, Ваня.

— Чому — «Спiноза»?

— Спiноза, Ваня, — засмiявся майор, — це ж той фiлософ, який заробляв собi на життя тим, що шлiфував алмази, перетворюючи їх на брильянти.

Iванiй вiдчув нудний бiль, нiби його хтось сильно вдарив у голову десь iзсередини, вiн почервонiв, в очах закрутились сльози. Вiд того, що офiцер перейшов на українську мову, стало ще гiрше. Вiн глипнув на майора, той не звернув уваги на його стан, читав донесення.

— Ще один папiр напиши, Ваня, — сказав майор, — про юну поросль.

Iванiй нерозумiюче глипнув на майора.

— Про цю дiвчину, Катерину, напиши, ти ж з нею знайомий, — говорив майор, простягаючи йому аркуш паперу, — вона з Галичини, по-моєму, небезпечна.

Iванiй ледве не втратив свiдомiсть.

— Товариш майор!

— Пиши, пиши, Ваня!

... Цю нiч Iванiй не спав. А вранцi, поки батьки i молодший брат порозходились, вiн почав роззиратись по кiмнатi. Поверх — четвертий, не пiдходить, ненадiйно. Електричний струм — якось дуже по-американськи. Мотузка — банально i неестетично... Вiн зайшов у лазничку, подивився у дзеркало, поголитися треба, подумав. Вийняв з пачки нову бритвочку «Шiк», розпечатав, вставив у пристрiй, ретельно поголився i — зрозумiв. Ось воно! Iванiй вийняв з пачки ще одну бритвочку, почав розпечатувати, i раптом його погляд упав на упакування: воно було виконане у синiх i жовтих барвах. Iванiй взяв ножицi i вирiзав прямокутник з рiжка картону упакування, утворився гарний нацiональний прапорець.

Референдум же сьогоднi, осяйнуло Iванiя.

Не подарую iмперiї свiй голос!

Iванiй швидко одягнувся i пiшов на свою дiльницю, розташовану в рiднiй школi. Там на нього накинулись рухiвськi активiстки:

— Пане Iванiю, ви ж спостерiгачем заявленi, чому зранку не прийшли, що сталось?

— Хворий я, панi, хворий, — не збрехав Iванiй, — ледве на ногах тримаюсь, ось, синьо-жовтий прапорець вам принiс, можна гарний значок виготовити. Може, в другiй половинi дня прийду, як оклигаю.

Вiн ледве вiдчепився вiд активiсток, якi навперебiй почали давати йому рецепти швидкого видужання за народними методами, i бiгцем повернувся додому.

Вдома не було нiкого, i це розвiяло остаточнi сумнiви. Iванiй наповнив ванну гарячою водою, роздягнувся, одягнув тенiснi шорти замiсть трусiв, залiз у ванну, лiг i розрiзав бритвочкою лiву руку на зап’ястку, потiм швидко взяв бритву в iншу руку, розрiзав праву. Кров потужно зацебенiла, i вода вiдразу ж зробилась рожевою, потiм все бiльше i бiльше червонiла...

Це смерть! — пронизала Iванiя проста, але незаперечна думка, треба щось робити, ще є шанс, ще є час, треба викликати швидку, лiкарiв треба...

Iванiй вилiз iз ванни, на тремтячих ногах вийшов у коридор до телефону, залишаючи за собою слiд iз кривавих бризок, нiмiючими руками зняв трубку. Телефон не працював.

Березень, 1999

БРАМА ГОРІШНЯ

— Чорта нема, Юлеку!

— Як це нема, Оверку, а Вельзевул, а Люцифер, а Мефістофель, а Воланд, а наш Басаврюк, зрештою ?

— Я тобі, Юлеку, можу цей список продовжити: Асмодей, Бафомет, Сатанаїл, Бе-ліял, Диявол — імен є багато, але того, кого ними називають, не існує.

— Та що ти мелеш, Оверку, якщо так, то за цією логікою й Бога нема!

— Е, ні, — засміявся Оверко, себто тридцятирічний професор філософії Аврелій Марчук — ти нам тут маніхейство не підкидай. Бог — є! А те, що ви називаєте чортом та купою інших імен, — зовсім інше.

— Що інше, поясни темному, — знущально процідив Юлек, теж тридцятирічний професор, але вже фізики, Юліан Цеза-рюк, — отако на пальцях або на сірниках, бери і поясни.

— Добре, — весело сказав Аврелій, — пояс-ню на сірниках. — Він узяв сірникове

пуделко, на якому була зображена гарна чорнобрива дівчина з оголеними персами, у національному вінку зі стрічками та написом, що охоплював круглі стегна: «Купуючи українське, ти зміцнюєш обороноздатність Неньки». — Дивись уважно, Юлеку, ось я запалив сірника, так?

— Так, — недовірливо буркнув Юліан.

— Це аналог сотворіння Богом світу, — серйозно сказав Аврелій, — полум'я — це ніби всесвіт з його живою і неживою природою. Щось трохи тямиш?

— Трохи, так, — відповів Юліан, — а якщо чесно, то ніц.

— Ну, що неясно? — Аврелій запалив ще один сірник. — Полум'я — це світ, а той, хто його запалив, — це Творець, Деміурґ, Бог.

— А-а-а, — кивнув Юліан.

— А тепер поясни мені, Юлеку, де в цьому процесі чорт?

— Навіть важко сказати..

— Тоді я тобі скажу, — проголосив Аврелій. — Ось бачиш таку малопомітну кіптяву?

— Бачу.

— Ось це і є чорт.

— Значить, він усе-таки є! — вигукнув Юліан.

— Є, але це не він, — відповів Аврелій. — Тобто як особистості чи надособистості, як персоніфікованої сили, то чорта нема, а як явище — то є. Кіптява полум'я.

— Без стограм важко доходить, — пробурмотів, — наливай.

Аврелій підкликав офіціанта корчми «Панацея», де вони й провадили цю розмову, і замовив: ще триста грамів новоселицької горілки та дві порції вареників з вишнями. Цього вечора платив Аврелій. Як ініціатор розмови й володар щойно надісланого гонорару за статтю в філософському журналі «Юний ніцшеанець».

Випили. Заїди. Запалили по цигарці.

— Добре, його нема, а що тоді воно? — продовжив тему Юлек.

— Кажу ж тобі, — почав жестикулювати Аврелій, — це чад полум'я. Абсолютно чисте горіння — це ідеальний світ, ідеальне життя, ідеальні люди. Але позаяк ти фізик, то маєш знати, що диму без вогню не буває, тому й у всесвіті у живій та неживій природі все неправильне, спотворене, перекривлене — це і є чорт.

— По-твоєму, чорт — це процес?

— Десь так. Це — втілення помилок, збочень і слабкостей людини. Чорт — це порушення рівноваги, перебиравші або недобирання міри, зловживання свободою або несвободою. Чорт не спокушає людину, навпаки, виникає, коли людина спокушається. А все це призводить до руйнування форми. Будь-якої.

— Отож, зрозуміло. Життя — це трохи спотворений ідеал. Але все-таки є незаперечні свідчення появи чорта у тому чи іншому образі, тобто фіксація тієї самої персоніфікованої сили, — ще пробував чинити якийсь опір Юліан, — люди бачили!

— А-а-а, — посміхнувся Аврелій, — ти про це. Так це зовсім інший фокус. Візуалізація називається. Це коли багато людей довго вірують у якусь силу, світлу чи темну, Бога чи чорта, моляться тому чи іншому, тоді й об'єкт їх культивування справді з'являється звичайно в тому образі, в якому віруючі його собі уявляють.

— Воно об'єктивне, як ленінська матерія, дане нам у наших відчуттях? — насуплено спитав Юліан.

— Тут діалектика, — відповів Аврелій. — Та сама геґеліянська, воно існує доти, доки живиться вірою у його існування.

— Значить, він може допомогти нашій справі?

— Як згусток енергії, яка реагує на певну мантру, себто молитву, в нашому випадку радше антимолитву, то — так. Адже яким є наше завдання на першому етапі проекту?

— Анігіляція матерії, — сказав Юліан.

— Себто руйнування форми? — перепитав Аврелій.

— Інакше нічого не вийде.

— Тоді це якраз і є його парафія. Через кілька днів уже геть тверезі молоді

науковці професор філософії Аврелій

Марчук та професор фізики Юліан Цеза-рюк сиділи в претаємній лабораторії однієї з українських спецслужб і продовжували таку захоплюючу роботу над своїм спільним винаходом — системами долання часу і простору «БРА-1» (Бісистемний резонансний анігілятор) та «БРМ-1» (Бісистемний резонансний матеріалізатор), або просто «Брама перша» і «Брама друга», як вони їх називали.

Робота наближалась до завершення, і обох учених молодиків охоплювало нездорове збудження: вони на порозі такого, такого, що навіть подумати страшно.

Зайшов начальник «фірми» генерал-полковник Кинджальський у супроводі двох менших генералів.

— Що, хлопці? — спитав він по-батьківсь-ки, скреготнувши зубами. — Чого ще вам бракує для успішного завершення проекту?

—Та майже нічого, — весело відповів професор Цезарюк, — ще деякі деталі дотягнемо, і через кілька днів можна буде розпочинати експерименти.

— Це добре, панове, — задоволено потер руки генерал-полковник, — ордени там, премії, чергові звання вам виклопотаю... Але це, хлопці, — генерал ніяково завагався, — я простий солдат, не філософ, не фізик, цево, ви б мені пояснили якось так доступно, як працює ця ваша дивовижа?

— Так усе ж дуже просто, пане генерал-полковнику, — зарапортував професор Це-зарюк. — БРА-1, бісистемний резонансний анігілятор, працює за принципом елементарного синхромегатрона, який...

— Чекай, — зупинив його генерал, — я просив доступно пояснити. Ану хай полковник Марчук спробує, — він підбадьорливо посміхнувся до професора Аврелія Марчука.

— Так усе ж дуже просто, пане генерал-полковнику, — мляво почав професор Марчук. — Я покажу на прикладі. — Він узяв в одну руку аркуш паперу, а в другу — циганську голку. — Є час і простір. Так?

— Так, — відповів генерал Кинджальсь-кий.

— Уявімо собі, що поверхня цього листка, — професор повернув папір вертикально, — це наш континуум, де чинні час і простір. А ось з іншого боку паперу час і простір не чинні. Зрозуміло?

— Ясно, як Божий день, — буркнув генерал.

— Уявімо тепер, що умовному тілу X хочеться переміститися з точки А в точку В, що розміщені в цьому часо-просторовому континуумі.

Професор Цезарюк, допомагаючи колезі, швидко накреслив на папері фломастером точку А, точку В і непосидюче тіло X, яке хоче зробити означений вояж.

— Що мусить зробити тіло X у чинному континуумі для досягнення своєї мети? — продовжував професор Марчук. — Правильно, подолати простір за певний проміжок часу.

— Так, як воно тепер, — доступно докинув професор Цезарюк.

— Так, — погодився професор Марчук, — але що пропонуємо ми?! Тіло X у точці А виходить з чинного часо-простору, — він голкою простромив папір у точці А, — переміщається в інший континуум, де НЕ ІСНУЄ ні часу, ні простору, миттєво переноситься навпроти точки В і там проявляється. — Він простромив голку з іншого боку паперу і витягнув її у намальованій точці В. Зрозуміло?

—Як Божа ніч, — кивнув носом генерал, — хоча принцип зрозумілий, але...

— Так ось я й кажу, — продовжував професор Марчук, — що питання в тому, аби, по-перше, виявити цей континуум, де не існує часу й простору, по-друге, як тілу X потрапити в той світ, а по-третє, як звідти повернутись у точці В.

— Неушкодженим, зазначте, — втрутився професор Цезарюк.

— Отож-бо, — погодився професор Марчук. — Провадимо далі. Континуум, де не чинні ні час, ні простір, — це сфера думки. Ви згідні, пане генерал-полковнику? — стурбовано спитав він шефа спецслужби.

— Та я думаю... — потягнув генерал.

— Думка, думка, мисль, — нахабно знову втрутився професор Цезарюк, — адже думкою ми миттєво можемо перенестись хоч із Києва до Лубен, хоч з Лондона до Бомбея, хоч із Чернівців на Місяць.

— Тепер друге, — пожвавився професор Марчук, — як фізичному тілу X переміститись у світ миєш, позбавившись фізичної субстанції, але зберігши свою ментальну самоідентичність?

— Справді, як? — зацікавився вже не на жарт генерал.

— А для цього, пане генерал-полковнику, ми й винайшли нашу браму, тобто БРА-1, бісистемний...

— Резонансний анігілятор, — перебив колегу професор Цезарюк і заторохтів: — що працює за принципом елементарного синхромегатрона...

— А також антимолитви, — втрутився професор Марчук, — тобто сакральної магії, яка мобілізовує сили, спрямовані на руйнування форми і розкладання матерії. Це те саме, пане генерале, що темні люди називають чортом, нечистою силою. Бо чорт — це тотальна перемога матерії, яка можлива лише у певній формі, а позаяк кожна форма мусить бути зруйнованою, той...

— Словом, — генерал починав уже щось розуміти, — нечиста сила і цей ваш резонатор знищують матерію. А що залишається?

— Залишається, пане генерал-полковнику, — радісно відповів професор Марчук, — ментальна самоідентичність, або духовна сутність, або геть спрощено — душа, те саме, що згусток енергії зі своїми індивідуальними частотними характеристиками.

— Тоді виходить, що тілом X може бути лише жива істота? — розчаровано промовив генерал.

— На жаль, так, — сумно підтвердив професор Цезарюк, — не ракета, не сума грошей, не автомобіль, ба навіть будь-яка жива істота, крім людини, не може бути нашим тілом X. Ментальна самоідентичність, знаєте.

— Але треба йти далі, — жестом зупинив колегу професор Марчук. — Залишившись без фізичного й астрального тіл, анігільована особистість перетворюється у чисту думку і без проблем переміщується в точку В. Там вона мусить знову набуте свого фізичного, астрального та інших, необхідних для повноцінного існуванні, тіл. Як це зробити?

— Я теж би хотів спитати, — блиснув очима генерал Кинджальський.

—Дуже просто, — розвів руками професор Марчук, - у точці В відбувайтеся процес, аналогійний сотворінню світу. Спочатку було Слово, а це та сама думка. Молитва до Всевишнього Господа нашого (ототожнення свідомості тіла X з ним яко Творцем) плюс дія Брами другої.

— Бісистемного резонансного матеріалі-затора, дія якого, як і БРА-1, безмежна у просторі, — нервово кинув професор Цезарюк.

— І тіло X проявляється у своїй фізичній іпостасі, але вже в точці В, — закінчив про-

Настала урочиста пауза.

— Що потрібно для початку експерименту? — перелякано спитав самовпевнених професорів генерал-полковник Кинджаль-ський.

— Людина, — промовив професор Мар-

— Якщо чесно, — додав професор, — то така, якої не шкода.

Колишній нардеп і олігарх, а тепер бомж і люмпак Адам Перволюдник після вдало проведеного робочого дня повертався додому. У свій особистий контейнер фірми «Альтфатер», гарний такий, зеленого кольору, якого Адам, відлучаючись, замикав на міцний замок типу «лаката». Контейнер міська влада поставила на розі вулиць Лиса Микити та Микити Хрущова для сміття, але хіба Адам такий некомунікабельний, аби не дійти з владою і мешканцями до розумного компромісу?! Вони дозволяють йому жити в одному з чотирьох «Альтфатерів», він зі свого боку охороняє решту три контейнери від заселення своїми колегами, а також стежить за порядком на майданчику. Всі задоволені. Мистецтва компромісу Адам навчився ще в минулому тисячолітті, коли два терміни поспіль був народним депутатом України і засідав у Верховній Раді. Які він плів там інтриги, які комбінації, які «мутив» багатоходівки! Щоправда, в нього для цього були фінансові важелі, бо мав доступ до «труби». А це тоді давало можливості необмежені. Так, Адам Перволюдник був справжнім олігархом і одним із хазяїв «цієї країни». Але потім посипалась низка фатальних невдач: спочатку він не виграв парламентські вибори по одному глухому мажоритарному округу, одночасно з тим партія, в яку Адам вбухкав стільки грошви, не подолала чотиривідсотковий бар'єр, і він опинився поза Верховною Радою, затим на чергових президентських виборах інтуїція підвела Адама і він поставив не на ту конячину (хто гадав, що так карта ляже), кандидат Адамів програв, а переможець почав розбиратися з «неправильними» бізнесменами, Адам був першим у списку об'єктів «акції розплати» і дістав по повній програмі — його відлучили від «труби», але це ще не означало, що Адам мусить переселятися в «Альтфатер», ще були побічні бізнеси, якось можна було б борсатись, якби на довершення злої долі Адам не закохався у свою власну секретарку, яку він найняв після того, як її попередниця була викрита як шпигунка ворожих Адамові сил, ця нова особа - не надто висока, не надто довгонога, навіть не синьоока блондинка — й пустила Адама світом з торбами. Він втратив усе — бізнес, родину, будинок, усі автомобілі та всі гроші, вона тепер десь за кордоном зі своїм давнім коханцем, а він тут, живе у «Альтфатері»...

Так, день сьогодні вдалий, розмірковував Адам, відмикаючи персональний контейнер, попередньо пересвідчившись, що на майданчику зразковий порядок. З їжі він здобув чотири канапки з салом, дуже мало надкушені, вісім котлет, трохи посинілих, але ще їстівних, та цілий батон білого хліба, з питва - що основне! — на сьогодні йому Бог послав півпляшки «Оковитої», чвертку «Української з перцем» і два тристаграмові флакони одеколону «Для мужчин». Гарно. А ще Адамові потрапило до рук майже свіже число «Евразійської правди», тож культурно-освітню програму на вечір забезпечено. Адам заліз у контейнер, перестелив ложе, що складалося з імпортних картонних скриньок, і, ще раз пересвідчившись, що довкола лад і спокій, зачинив ляду контейнера, яку він про себе дещо поетично називав «брамою дому свойого». А що, людина мусить мати свій дім! Не може людина без домашнього

Адам увімкнув своє імпровізоване бра, яке він змайстрував з китайського ліхтарика на батарейках, замкнув «браму» зсередини саморобним засувом і взявся до вечері. Спочатку, аби ввігнати себе у швидку ейфорію, він одним духом вилив у себе один флакон одеколону і запив його горілкою. Єством прокотилася тепла лагідна хвиля, що мінилась перламутровим сяйвом, і Адам розслабився. Він з'їв дві канапки, кілька котлет, ковтнув ще горілки і розгорнув газету.

Га! Знайомі всі обличчя!

«Вбивство олігарха. «Мерседес-900», в якому їхав відомий нардеп і олігарх Нероній Калитков, згорів, як бенгальський вогонь. Поліція зібрала три відра праху — усе, що залишилося від відомого політика-бізнесмена, його водія та охорнця».

Ех, Неро, Неро, чи я тебе не попереджав ще в минулому тисячолітті, що на тебе чекає саме такий кінець?! Чеснішим треба бути. Було. І скромнішим...

«Катюзі по заслузі. Уряд Чеченської республіки погодився видати нашому правосуддю пройдисвіта, колишнього високого урядовця Губернатора однієї з губерній Петронія Пузиренка на вимогу Генеральної прокуратури...»

Ех, Петя, Петя, чи я тобі не казав, що до мільярда зеленими ти не дотягнеш?! А тепер на тебе чекають уранові копальні. Довічно.

«П'яний за кермом. У черговий раз у центрі Чернівців скоїв аварію на своєму новенькому «Запорожці» п'яний, як засвідчила експертиза, головний редактор маловідомої газетки...»

Е, це нецікаво. Перейдемо до спортивного блоку. Адам почав перегортати сторінки газети

Раптом у контейнер, у його рідний «Аль-тфатер», хтось неґречно постукав. Нахабно так і брутально. Будять людину серед ночі.

— Хто там?

— Поліція!

Відтоді Адамове життя пішло шкереберть.

Його справді турбувала поліція, але це був не місцевий дільничний шериф, майже друг Адамів, а два зовсім чужі офіцери у строях частини спеціального призначення. Вони чемно, але наполегливо взяли Адама попід руки, витягли з його рідного дому і поволочили до авта. Потім його вкинули у тісне відділення без вікон, наявність якого зовні навіть важко запідозрити у їхньому престижному джипі, і повезли невідомо куди. Затим Адама завели у якесь приміщення і помістили в кімнату, яка нічим не відрізнялась від в'язничної камери.

Далі його обстригли і поголили, потім довго мили, потім поставили крапельницю й очистили організм від алкогольної інтоксикації, потім три дні добре годували і змушували відсипатись. І ось нарешті Адам, вимитий, поголений і пристойно вбраний (м'який вельветовий темно-зелений костюм і модна сіра байкова фуфайка), сидить перед трьома чоловіками — один з яких середнього віку в уніформі з генеральськими погона-ми, а двоє — несерйозно одягнуті зухвалі молодики.

— Генерал-полковник Кинджальський.

— Професор Аврелій Марчук.

— Професор Юліан Цезарюк.

— Народний депутат України Адам Пер-волюдник. Екс.

Після церемонного знайомства перейшли до справи, яка, власне, й спричинилась до зібрання в кабінеті однієї з українських спецслужб цих таких різних людей.

— Почнемо без прелюдій, пане Перво-люднику — рішуче сказав генерал, — ми пропонуємо вам взяти участь у одному предуже серйозному експерименті. Ви маєте право відмовитись.

— А що мені за це буде? — спитав Адам.

— Бігме, нічого, — відповів генерал, — ми віддамо вам ваш мальовничий одяг і відвеземо назад додому. У «Альтфатер». А цей одяг казенний, його вам доведеться здати.

Адам оглянув себе, і йому стало нестерпно шкода такого чудового "прикиду". Тому він змушений був сказати:

— А якщо я погоджуюсь, то за це що мені буде?

— Теж нічого, — промовив генерал, — крім подяки від уряду в разі вдалого експерименту, якщо ви про моральний бік справи. А щодо більш предметних речей, то я гарантую вам статус пенсіонера нашої служби. А це — однокімнатна квартира і пенсія молодшого сержанта. Хай невелика, але стабільна.

— Але це в тому разі, коли збережете оце своє тіло, тобто залишитесь живим, — додав професор Цезарюк, і вони разом з професором Марчуком зловісно засміялись.

Адам встав і зібрався категорично відмовитись, але, ще раз оглянувши своє вбрання, сказав:

— Я згоден.

—Тоді підпишіть оце, — генерал підсунув Адамові папірець, який той, не читаючи, підмахнув.

— Сьогодні ще відпочиваєте, - рішучим голосом промовив професор Цезарюк, — завтра зранку розпочнемо інструктаж.

— Ви вірите в Бога? — спитав Адама професор Марчук.

— Не знаю, — чесно відповів Адам.

— Доведеться повірити, — зітхнув професор Марчук, — а поки що — до завтра, пане Перволюднику.

— Запам'ятайте, пане Перволюднику, два основні постулати, на яких базується наш експеримент, — інструктаж розпочався рано-вранці, і обидва професори, змінюючи один одного інтесивно «фарширували» Адама теорією, уважно стежачи, аби він не з'їхав з глузду. — Перше: Бог, світ і Людина мають потрійну будову. Друге: душа — безсмертна і міняє траєкторію своєї еволюції залежно від способу життя чергового носія. Зрозуміло?

Адам мало що розумів, але уважно слухав.

— Бог, який створює світ, — Непізнанний і Невимовний, але проявляється саме через свою потрійну будову. — Інструктаж тривав. — Сотворіння світу відбувається за схемою: думка — матерія — форма, тобто це те саме, що сутність- субстанція — життя. За законом тернера, пане Перволюднику, протилежності — це не 6ільше, ніж вияв єдиного у різних ступенях, а третій стан випливає з властивостей, притаманних їм обом. У різних релігіях цей процес називається по-різному: Варуна - Аґні — Індра, Брахма — Майя (вона ж Шіва) — Вішну, Ормузд — Аріман — Мітра, Осіріс — Ізида — Гор, Уран - Гея — Зевс, нарешті Бог-Отець — Святий Дух — Син Божий, Логос, тобто, те саме Слово, яке було споконвіку. І Слово було Бог. Бо ж відомо, що ним постало все, і ніщо, що постало без нього. У ньому було життя, і життя було ^^ітло людей. Це з

Євангелія від Іоанна, мабуть, знаєте, пане Перволюднику?!

Це Адам знав. Але не більше.

— Суть нашого експерименту, Адаме, — продовжували навперебій професори, — аби подолати час і простір. Для цього ми спочатку запускаємо процес, зворотній сотворінню світу. Ми вмикаємо «Браму першу», а ви закликаєте на допомогу сили руйнування, простіше кажучи, чорта, якого як особистості нема, але як згусток енергії — є, тобто ви виконуєте ритуал чорної меси і... так, так, Адаме, дематеріалізовуєтесь. Розсіюються ваші фізичні, астральні та інші матеріальні й тонкоматеріальні тіла, а залишається чистий дух. Ви зберігаєте самоідентифікацію, але не маєте тіла. Зрозуміло?

— Абсолютно, — відповів Адам, втямивши, що його такому бурхливому і багатому на події життю приходить кінець.

— Ви, Адаме, перетворюєтесь у чисту думку, в Логос, або Слово, яке було спочатку. В такому стані ви переміщуєтесь, куди лише подумаєте, ми вмикаємо «Браму другу», і ви повторюєте процес, аналогічний сотворінню світу, себто творите самого себе. Але вже у тій точці часу і простору, де сорбі задумаєте. Розумієте?! Але затямте, Адаме, що цей акт є найболючішим, бо ще Ісус Христос засвідчив, що найбільші страждання він витерпів не на хресті розіп'ятий, а під час сходження в матерію, коли духовну субстанцію підпорядковував потребам земної плоті.

— А чи не можна в цей час стограм випити? — спитав Адам.

— Ні, пане Перволюднику, бо тоді ви ще не матимете ні горла, ні шлунка, ні навіть печінки і нирок, — пояснили професори.

— А з чого тоді я утворюсь, якщо матерії під руками не буде? — поставив дуже фахове і доцільне запитання Адам.

— Які ви знаєте найдрібніші елементарні частинки, пане Перволюднику?

— Ну там молекули, атоми, — знітився Адам.

— Тож знайте, що атоми складаються зі ще дрібніших частинок, не будемо вас стомлювати спеціальною термінологією, ті в свою чергу — з ще менших, а ті — ще. І так до тієї стадії, коли частинка перетворюється у чисту енергію. Тобто матерія перепарюється в силове поле, що має лише частотні характеристики. Під час своєї матеріалізації ви запустите зворотний процес: з енергії утворюється матерія. Ви молитесь Господу і творите світ у формі самого себе, ми вми-каємо "Браму другу", і ви живий-здоровий проявляєтесь на Марсі.

— Де? — злякано спитав Адам.

— Ну, може, для початку на Місяці, — завагався професор Марчук.

— Ні, Оверку, — заперечив професор Цезарюк, — втрачати нічого, хай летить на Марс.

— А дихати, дихати чим я буду? — розпачливо заволав Адам.

— Будете ідентифікуватись у надійному скафандрі із запасом кисню, — заспокоїли його професори.

— Краще б я залишився в «Альтфатері», — зітхнув Адам.

Через кілька днів обидва професори привели його, одягнутого в масивний, але зручний скафандр із великим балоном кисню, на спеціальний бетонний, обгороджену залізними щитами, майданчик на даху приміщення секретної лабораторії. Була ясна місячна ніч. Адама поставили у центр, науковці потиснули йому руку через рукавицю, відійшли вбік, і професор Цезарюк віддав телефоном команду: «Пуск БРА!»

Адам почав читати «Отченаш» з кінця до початку...

Пленарне засідання Верховної Ради України було в розпалі. Обговорювали бюджет на наступний рік, і справа йшла до бійки. Спікер, колупаючись у вусі, вдвадцять-восьме ставив на голосування статтю про державні гаранти позичальникам іноземних кредитів... Дехто не хотів голосувати. Атмосфера в залі наближалась до вибухової. Оператори теелевізійних камер збуджено покусували губи в передчутті фіксування грандіозного побоїща. Записні парламентські кулачні бійці Іоанн Крілик, Майкл Дендій, Вован Мойсеїнчуків Стефан Тучин поволі знімали краватки і застібували на всі ґудзики піджаки.

Раптом на місці досі відсутнього депутата Перволюдника з'явилося страшне чудо. Як воно виникло, ніхто не помітив, але всі по-бачили, що у священному кріслі народного обранця сидить якийсь чи то інопланетник, чи то водолаз... Зала принишкла. Прибула дивовижа поволі зняла з себе кисневий балон і потім відгвинтила кулястий шолом. Під ним виявилась голова живого нардепа Адама Перволюдника.

— Ви що собі дозволяєте, депутате?! — залементував спікер. — Ви у якому вигляді в найвищий законодавчий орган республіки з'являєтесь?

— А що? — відповів Адам. — Де записано, що я не маю права одягатися так, як мені зручніше? Тому не треба! А поки що прошу слова. Я записався.

Так, це був Адам Перволюдник, учасник експерименту «Брама і Брама». Щоправда, несумлінний учасник, бо замість того, аби перенестись у мисленій іпостасі на Марс, як його вчили ці два молоді професори Марчук і Цезарюк та генерал Кинджальський, він помандрував у минуле тисячоліття, у 1990-і роки, туди, де він колись був таким шанованим чоловіком — нардепом і олігархом. Але це уже був не той Адам.

Після того, як відбувся процес анігіляції і Адам залишився без усіх матеріальних тіл, він багато чого дізнався нового. Він зрозумів, що кожен, хто народився, мусить померти, а кожен, хто помер, неминуче народиться. Він зрозумів, що душа його безсмертна, але доля її залежить від його матеріального життя. Він зрозумів, що відтепер, у якому б тілі йому не доводилось жити, він буде говорити лише правду.

Адам пережив неймовірні муки і страждання, коли знову впадав у матерію, але він мусив зробити це, бо знав, що інакше, не померлий фізичною смертю у матеріальному світі, він може нарватися тут на великі неприємності. Ієрархи Провидіння і Вартові Фатуму дуже не люблять, коли хтось зі смертних займається самодіяльністю.

Тому Адам матеріалізувався. Але не на Марсі, звичайно, що він там не бачив, а там, де йому добре було.

— Я прошу слова! — ще раз вигукнув Адам і, не чекаючи, поки спікер якось зреагує, попрямував до трибуни.

— Шановні народні депутати! — почав Адам. Він хотів розповісти їм про свою історію, донести до них свої відкриття про марність слави і перемінність буття, про те, як усе минає і багаті стають бідними, хотів закликати їх бути поміркованими, розумними та великодушними. Адам багато чого хотів сказати своїм колегам, натомість його понесло зовсім в інший бік.

— Ви, шановні мої колеги, сліпі й самов-певнені, жадібні користолюбці. Вимислите себе елітою, провідною верствою, нібито ви у дорогих костюмах, крикливих краватках, з мобілками і «ролексами» щось вирішуєте у цій державі. На жаль, колеги, ви дуже помиляєтесь. Десь на дачі під Києвом збираються серйозні дядьки у пожмаканих штанях та теплих пуловерах, звичайно, без краваток, вони грають у преферанс, п'ють віскі, і вони ж вирішують долю цієї держави, та й вашу заодно. А ви — просто декорація. І пахне у вас тут, як у перукарні вкупі з сауною...

— Виключіть мікрохвона!!! — заверещав спікер. — Немедлєнно оце ж!

— Та пішов ти! — огризнувся Адам і попрямував до виходу, дорогою прихопивши балон з киснем і кулястий шолом.

Провівши на майдані перед Верховною Радою процес анігіляції, Адам знову опинився там, де нема ні часу, ні простору, а є чистий дух. Звичайно, він уже був без фізичного тіла. У такому неймовірно блаженному стані Адам почав займатись самоідентифікацією.

Що робити далі? Можна, звичайно, повернутись у 2013-й рік, до тих безцеремонних професорів і безжалісного генерала, але що їм скажеш? Як їм пояснити, що чомусь не потягнуло його на Марб, а поманило у минуле, яке, до речі, його дуже розчарувало. Що він знаходив тоді у тих офісах, джипах, дачах, пленарних засіданнях і нафтових поставках?! Професори з генералом, звичайно, Адама не зрозуміють і відправлять назад у «Альтфа-тер». Е, ні! А куди? Гм. А якщо?..

«На початку сотворив Бог небо і землю. Земля ж була пуста і порожня, та й темрява була над безоднею, а Дух Божий ширяв над водами».

Справді, навіщо переміщуватись у минуле чи майбутнє, якщо можна сотворити СВІЙ світ. І бути там... так, Адаме... Богом. Звичайно, важко бути Богом, але ще важче бути бомжем. У небуття їх брами — і першу, і другу! Я, Адам Перволюдник, сотворю свою браму. Браму горішню!

Але для цього все-таки треба повернутись до тих професорів із генералом і заволодіти тими хитрими машинами «БРА-1» і «БРМ-1». Це ж зовсім неважко. Просто треба ідентифікуватися з ними і переміститись кудись подалі від 2013-го року.

Адам почав процес матеріалізації себе на тому самому майданчику, на даху спецла-бораторії, звідки він вирушив у світи.

Там на нього вже чекали. Чота спецняків-головорізів з пеґеерками (портативними ґенераторами розкладу) в руках стояли півколом біля місця, де мав проявитись Адам. За їх спинами стояли професори Марчук і Цезарюк та генерал Кинджальський.

З'явився Адам у скафандрі. Побачивши професорів з генералом, підняв праву руку і помахав нею, як у минулому тисячолітті один вождь з трибуни мавзолею.

— Вогонь! -за старим польовим статутом скомандував генерал.

Спецняки ввімкнули пеґеерки, і за пів секунди від Адама залишилась калюжа хімічно чистої води, а ще за секунду і це мокре місце щезло...

— Взагалі-то, Оверку, експеримент вдався, — заспокоював себе і свого колегу п'яний професор Цезарюк, коли вони з професором Марчуком допивали третю пляшку «Ста-робуковинської» у тій самій їх улюбленій корчмі. — Лише в одному припустилися помилки, не врахували амбіцій бомжа.

— Амбіції, Юлеку, що у бомжа, що у генерала, — річ однаково страшна й агресивна. Тому на них не можна не зважати. Це у нашому винаході слабкий блок. Тому над ним треба попрацювати.

— Як? — мляво спитав професор Цезарюк.

— Дуже просто, — відповів професор Марчук. — Треба встановити блокуючий контроль над свідомістю піддослідного. Тобто якось мати змогу вирубати його, коли він замість на Марс надумає летіти у своє олігархічне минуле.

— А може, для цього слід створити штучний інтелект? — пожвавився професор фізики.

— Можна й так, але краще все-таки встановити тотальний контроль над свідомістю, — відповів професор філософії.

... В одній, дуже добре відгородженій надійною огорожею і вишколеною охороною підкиївській дачі сиділи серйозні дядьки у м'ятих штанях, у зручних пуловерах і без краваток. Вони якраз закінчили партію в преферанс і пересіли за інший стіл, де стояли пляшки з дуже дорогим віскі, мінеральною водою і канапки з сиром, шинкою, салом та ікрою.

— Що, генерале, з вашою таємною зброєю? — спитав один із них генерала Кин-джальського після того, як усі зробили по ковтку напою.

— За кілька тижнів розпочнемо перші випробування, — задоволено відповів генерал.

— А за яким принципом вона діє? — спитав один із присутніх, що носив акуратну

«шкіперську» борідку при виголених вусах.

— Утворюється часово-просторова тріщина, і все суще — туди! — збуджено сказав генерал, допомагаючи собі промовистим жестом.

— І люди? — спитав з борідкою.

— І люди, — відповів генерал і випив ще.

Грудень, 1999

БУДНІ ПОПЕЛЯСТИХ

Дуже хотілося печеного м'яса і — вмерти. Тако взяти добрий шмат молодої телятини, порізати невеликими шматками і смажити в пательні на свинському смальці з сіллю, перцем і великою кількістю цибулі. Смажити довго, з обох боків. А потім взяти свіжого хліба — того, що у 70-х роках минулого століття називався «хлібом по шістнадцять», взяти червоного вина... Але це ти вже, братчику, загнув. Винця забаглося? Зафантазувався! Ти не президент, не генерал-полковник, не олігарх, ти середньої руки чиновник обласного рівня, ось і пий горілку із синтетичного спирту, якщо хочеш, а ні — то водогінну воду з присмаком зелених п'ятаків...

А вмерти хотілося тому, що годину тому він навіки-навіки розлучився і розпрощався зі своєю коханою Анною, з якою останніми роками вони майже злилися в одне ціле.

Спочатку все було дуже смішно. Лазню біля якої знаходилось конспіративне місце їх побачень, розбомбила китайська ракета, і у повітрі літало багато кіптяви й попелу, змішаного до того ж з яблуневим цвітом. Він був у попелястого кольору камуфляжі, а вона — у цім новомоднім вбранні, під яким просвічується геть усе голе тіло, а найперше — груди. Вважалося, що цей костюм не прозорий, а сіро-голубих барв. А потім:

— Маркіяне, я заміж виходжу.

— Ти привезла мені з Києва свіжу «Євразійську правду»? — перебив він її першим-ліпшим, що прийшло до голови.

Попелом замилувався, а таких руїн не хочеш?

— Анно, зараз знову бомбитимуть, ходімо у сховище.

Третя світова війна набрала затяжного млявоплинного характеру, а Україну, яка оголосила про нейтралітет, бомбили знічев'я усі, хто чи помилково, чи навмисне залітав у її повітряний простір — натовці та росіяни, араби й ізраїльтяни, американці і китайці... В бомбосховищі було малолюдно — хто тепер буде бігти в це величезне підземелля, якщо треба в черзі за хлібом стояти. Тому Маркіян з Анною знайшли собі затишний куточок і спочатку добре націлувались і наобіймались, а вже потім він через силу спитав її:

— Хто він?

— На фестивалі польської культури у Львові багато гостей із Польщі було...

армії. Саме білоруські червонозоряні воїни мали наступати на натовську Польщу, і десь на їхньому шляху лежало місто, в якому живе Анна... Тому Маркіяна й не цікавили ні Чехія, ні Балкани, кури було спрямовано головні удари військ УРР.

— Ей, союзний хохол, пошлі спірт піть! — гукнув на Маркіяна білоруський полковник-політрук. — Штоб завтра било нє так ра-достно входіть в іх буржуазний мір!

Маркіян зайшов у бліндаж, сів до ящика, накритого несвіжою «Євразійською правдою», на якому стояла літрова пляшка спирту, алюмінієві кухлі, вода в солдатському кітлику, м'ясні консерви та печена у вогні, присипана попелом, бульба.

— За батьку! — урочисто проголосив білоруський полковник і підніс догори ку-холь зі спиртом.

— За нєго! — сказав Маркіян.

- Штоб он сдох! — випивши, прохрипів білорус.

— Та я не проти, — погодився, теж перехиливши кухоль, Маркіян.

Він узяв картоплю, здув з неї попіл, який чомусь потрапив у очі, і тому цілий вечір вони сльозились і сльозились...

Наступного ранку, крім жорстокого похмілля, Маркіяна мучив ще й страх. За Анну. Чи зуміє, чи встигне вона евакуюватися, тобто втекти від цих визволителів. Маркіян мало не зомлівав, уявляючи, як ці його побратими по зброї застають Анну з дітьми в її домі...

Маркіян попросився у штурмову групу і тепер сидів у БМП, стискаючи в руках автомат із приладнаним багнетом. Він як комуніст не дуже вірив у Бога, але тепер почав просити Його. В очах від напруження та вчорашньої тяжкої пиятики постійно блимала якась червоно-кривава пляма, а коли Маркіян почав запопадливо молити Бога і добре придивився до цього кола, то побачив на ньому чорний хрест. Чорний хрест Голгофи. Принаймні, так йому це уявлялось.

— Господи, — просив він, сам не знаючи кого, — зроби так, аби вона втекла від нас. Боже, Ти сам страждав, Ти знаєш...

Увірвалися в місто. її місто. Опору ніхто вже не чинив. Солдатики розповзлися по крамницях і квартирах. Маркіян, бурмочучи адресу Анни, смикався містом...

Нарешті він побачив її дім. Ще вчора це був гарний такий котеджик. У Маркіяна пересохло в роті, неприємно забилося серце, ноги зробились якимись ватяними. Він сів на купу битої цегли, поклав автомат упоперек на коліна, запалив трофейну цигарку «Житан». Через півгодини, зібравшись із силами, зайшов у будинок. Відчинені шафи і розкидані несуттєві речі свідчили, що звідси виїхали, спакувавши необхідне. Бо Твоє Царство

— Так, так, — сухим ротом прошелестів Маркіян.

— І ось там один гарний хлопець запропонував мені вийти за нього заміж. І знаєш, Марку, чому я йому не відмовила?

— Та вже здогадуюсь, — холодно й жорстоко, як йому здалося, відповів він. Але це йому лише так здалось, насправді він пробелькотів ці слова жалюгідним, кволим голоском, бо саме у цей момент хтось невидимий сильно ударив Маркіяна в голову — зсередини. Світ зробився немилим.

У бомбосховище вбіг поношений чоловічок з гірляндою алюмінієвих значків на зім'ятій вилозі завеликого двобортного піджака.

— Товаріщі! — радісно заверещав він. — Только что натовскіє агресори разбомбілі послєдній мост через Прут! Позор натовскім захватчікам, товаріщі, позор амєріканскому імперіалізму, товаріщі!..

Через кілька хвилин сходами статечно спустився молодий чоловік із сивими звислими вусами. Він старанно розправив свою вишиванку й гірко залементував:

— Панове, сталося те, що я й передбачав: кляті кацапи зі своїх реактивних «кукурудзників» скинули бомбу на міську ратушу. Давно їм очі муляв наш рідний синьо-жовтий прапор над міськрадою. Чи не про це я казав учора ввечері на проводі?..

Ганьба московським шовіністам, панове, — стомлено викрикнув чоловік і сів на лавку.

Маркіян з Анною прощались — назавжди, як вважав він, і на кілька місяців, як стверджувала вона:

— Я буду приїжджати, Марку, часто, все буде, як дотепер, лише ми будемо вже в рівних умовах: родина в тебе, родина в мене...

Тому й так романтично йшов Маркіян гулкими тунелями, що з'єднували бомбосховища у велику підземну мережу. Він дуже страждав, але не міг зрозуміти, що йому більше дошкуляло — любов чи голод?

З'явилась музика. Вона линула цими порожніми переходами ще невідомо звідки, і був це акордеон. Маркіян звернув за ріг і посередині довгого порожнього тунелю під стіною побачив музиканта. Це був середніх літ чоловік, без сумніву, — професіонал, та, що важливо, не розтерзаний до кінця життям, Музика заповнила увесь вільний простір, у Маркіяна почало сивіти волосся. Без сумніву, це був «перебор». Про такі дрібниці, як сльози в очах, навіть смішно було думати. Тому Маркіян, аби раптово так не зблудити з розуму, почав згадувати, де він чув цю мелодію. Так, це — ретро. Мелодія, популярна десь у 90-х роках минулого тисячоліття, він ще пам'ятає, що вона звучала у якомусь голлівудському фільмі, щось там у Парижі, так, герой Гаррісона Форда розшукує ви-

крадену дружину, стрілянина, гонитви на автомобілях за копією статуї Свободи, зворушливий трагічний фінал і — ця музика. Джонс, співачка з Ямайки.

Потім він побачив себе збоку. Він іде підземним переходом, як у небанальному кіно, в руках несе чорну валізку, його попелястий камуфляж виблискує сріблом, і він пронизує собою фізичну присутність цієї мелодії...

А восени в Україні сталися великі зміни.

Добита бомбардуваннями й енергеич-ною кризою економіка зробила свою справу, і на одночасних — президентських і парламентських — виборах майже стовідсоткову перемогу здобув блок лівоекстремістських партій під довгою назвою «Прогрес і законність. Демократичний єдиний центр» та його кандидат у президенти Климентій Мо-лотчук. Завадити перемозі цього блоку не змогло навіть те, що його опоненти з числа діючої влади та кволого правого флангу скрізь писали його назву винятково у формі абревіатури.

Нова влада почала з того, що радикально і безкомпромісно втягнула Україну у війну. Було оголошено, що УРР (Українська ра-дянська республіка) приєднуться до анти-натоської коаліції і розпочинає бойові дії. Західний кордон України перетворився у лінію фронту.

Маркіян, який на той час уже зробив непогану кар'єру у виконавчій вертикалі, знову згадав про свою призагоєну любов до Анни. Телефонний зв'язок із Польщею, яка раптово стала ворожою державою, припинився, і Маркіяна почали охоплювати напади жорстокого темного відчаю. Невже ніколи навіть голосу її не почую?!

Тим часом у країні завзято впроваджувались нові порядки. Почали з державної символіки: синьо-жовтий прапор було оголошено буржуазно-пронатовським і заборонено під страхом ув'язнення на уранових копальнях, натомість було встановлено історично-радянський червоно-лазуровий стяг. Позаяк ті, хто пам'ятав цей прапор 40-х—80-х років XX століття, вже давно вимерли, то «лазуровою» домовилися вважати якусь сіро-попелясту барву. Затим ЦК партії та уряд оголосили тотальну мобілізацію і виставили на Західний фронт 100 українсько-радянських дивізій. У позиційній війні, яка мляво точилась уже десяток років, позначився перелом. Антинатовська коаліція готувалась до вирішального наступу.

Маркіянові це вартувало хабара — десять тисяч деномінованих рублів і того, що він одним із перших поновився в реанімованій КПСС, але свого він досяг: його призначили комісаром від УРР у 666-у Червонопрапорну Кизлярівку стрілецьку дивізію Білоруської

і Сила, і Слава, Отче наш! Чорний хрест на червоному колі став теплим, близьким, майже рідним.

Маркіян пройшовся кімнатами, спокійно без болю, оглянув спальню, зазирнув у дитячу кімнату, зайшов на кухню. Роззирнувшись, він побачив бляшанку з кавою. Справжня арабіка, таку він пив геть молодим, ще в минулому тисячолітті... О, Анно! Він зварив собі кухоль кави, запалив французьку цигарку і вийшов у передпокій. А ось і їх сімейний фотопортрет у чорних рамцях під склом. Анна з високою зачіскою, трохи розповніла тілом, але змарніла на обличчя, її чоловік — усміхнений огрядний блондин, двійко діточок — дворічна дівчинка з двома кісками, старшенький хлопчик у бейсболці...

— У, гади буржуйскіє! — в будинок вбіг білявий солдатик і випустив чергу з автомата у світлий яку розглядав Маркіян. Посипалося скло, розлетілись рамці.

Маркіян витягнув з кобури пістолет і рвонувся застрАити цього хвацького воїна, але вчасно схаменувся: не винен.

— Вон отсюда! — зловісно прошипів до наляканого солдатика.

Той глипнув на Маркіянові полковницькі погони, на червону зірочку на кашкеті, махнув рукою біля голови, віддаючи честь, і вибіг з будинку. Маркіян одним ковтком допив каву, підхопив свій автомат і, не оглядаючись, вийшюв майже відразу за солдатом.

Він давно про це здогадувався, але тепер переконався остаточно: сильні шляхетні чоловіки у цьому житті не можуть не бути нещасними. Вони все життя прагнуть щастя і постійно залишаються нещасними. Бо на те ти й шляхетний, аби взяти на себе частину страждань найближчих людей, тих, кого любиш, і на те — сильний, аби усе це витерпіти.

Тим більше, якщо ти... А ти, Маркіяне, таки на шляху воїна і разом з цими, хай нікчемними, союзниками дійдеш до Атлантики, до Ла-Маншу...

Війська з антинатовської коаліції не дійшли до Ла-Маншу, мало того, вони навіть не дійшли до Парижа. Західні держави вкупі з Америкою, зрозумівши, що війна виходить з-під їх контролю, почали воювати більш ретельно. Обиватель, оговтавшись від шоку, спричиненого тим, що війна з телевізора виповзла у його дім, записався добровольцем у професійну армію. Звичайно, його не взяли, але взяли його сина. Непомітно для самих себе західні європейці з індиферентних пацифістів перетворились у войовничих нащадків хрестоносців. А тут ще Америка зі своєю бузувірською мілітарною потугою. Ось так через кілька місяців фронт змінив вектор і почав стрімко пересуватись на схід.

Однієї травневої днини, якраз тоді, коли цвіли яблуні, а війська НАТО, завершивши

окупацію України, перейшли в наступ далі на схід, Анна повернулась у своє рідне місто.

Відновлювалась довоєнна українська демократична влада. Уряд, який з екзилю повернувся у натовському обозі, в першу чергу проголосив державність української мови, відновлення ринкової економіки та демократичних свобод. Газета «Євразійська правда» поміняла орієнтацію і стала називатись «Евразійська правда».

Анна стояла на центральному майдані свого рідного міста і дивилась, як на на-півзруйнованому будинку міської ради міняють прапор. Не було ні мітингів, ні демонстрацій, просто прийщли два робітники, принесли довгу драбину, один заліз, буденно так висмикнув з гнізда червоно-попелястий прапор, кинув його донизу, а на місце встромив новенький синьо-жовтий...

Анна вже побачила своїх батьків, які щасливо пережили ці лихі зміни прапорів у селі, зустріла декого зі знайомих, але Марка не знайшла. Після кількох днів пошуків за хабар у десять американських доларів у відновлюваному департаменті спеціальної служби їй дали інформацію про нього. Він займає високу посаду в УРСР (Україно-російська самостійна республіка, що утворилась на Кубані, Доні й Ставропіллі після того, як натовці ввійшли в Москву) і разом з урядом цього бутафорського утворення перебуває в Ростові-на-Дону. Анна знала, що ця держава тимчасова, просто переможці великодушно не стали заганяти своїх противників у глухий кут, а дали їм ще трохи подихати, але вона не хотіла чекати, поки держава така геть перестане існувати і щезнуть ці смішні кордони. Якщо потрібна для поїздки в УРСР віза, то вона її отримає в МЗС!

Анна застібнулася на застібку-блискавку, обтрусилась від попелу, якого надув з поблизького згарища вітер, підхопила валізу й поволі пішла в бік вокзалу. Йшла не поспішаючи, так, аби якраз встигнути на київський потяг.

Травень, 1999

ЧУЖИЙ-2

Кажуть, ніби чесний, але вельми фортун-ний і надто незакомплексований київський підприємець Слободан Каценков ходив по своїй величезній діловій конторі і, за останніми вимогами моди сезону «весна-літо 37 Т.Т.», носив у руці — двома пальцями за шийку — півторалітрову скляну, армовану тоненькими золотими дротиками, пляшку з чистою джерельною водою. Ця мода — носити з собою пляшку води — була не стільки екстравагантною, скільки прагматичною, бо у 37-му році Третього тисячоліття вода на Землі (йдеться, звичайно, про чисту воду) стала предметом розкошів і дорожчою не лише за молоко, а й за французькі коньяки та кельтське віскі. Тому багаті люди, а київський підприємець пан Каценков таки не бідний, і впровадили цю корисну моду. її одразу ж перехопили нижчі класи, і продавці в крамницях та дрібні чиновники у своїх канцеляріях теж почали волочити за собою пляшки з водою, але це були пластмасові баклажки з хімічним розчином, який прийнято було помпувати водогоном під назвою «вода». Купити скляну пляшку справжньої води не міг собі дозволити ні тамтой продавець навіть за умов густого навару, ні цей чиновник з усіма своїми рясними хабарами...

Слободан Каценков вганяв себе у добрий настрій, бо треба було замовити на завтра у нічному клубі «Курінь-ЕКО» якусь екзотику для своєї коханої дружиноньки Анас-тасьї — подія ж бо: перших двадцять років виповнюється. Кілька місяців тому, коли йому, Слободанові, виповнювалось тридцять п'ять, він замовив «ретро-соціалізм». Клуб «Курінь-ЕКО» задекорували під «столовую общепита» 70-80-х років минулого століття: пластикові столи з алюмінієвим обкантуванням, стільці з фанерними сидіннями і спинками, склянки гранчасті, безкоштовні столові комплекти на три відділення — сіль, червоний мелений перець та по-бузувірськи люта гірчиця, пляшки з-під вина «Сонце-дар», «Біле міцне», «Портвейн-777» (в них, щоправда, попередньо було налито коньяк «Генесі», французьке бордо та португальське порто). З їжі подавали (радше гості самі собі брали, віднявши чергу за нікельованим бар'єром з підносами в руках) — капусту тушковану і квашену, смажену рибу — хек і минтай, сирки плавлені, кільки в томаті, а також «перве» — жовту рідину, в якій плавали подзьобані чорними цятками дві-три скибки картоплі, та «вторе» — гречану кашу з шматочками вареного сала та обривками волячих жил. На стінах було розвішано «Доску почота» з кількома світлинами круглолицих тіточок у білих ковпаках, червоний прапорець із написом «Ударник коммунистического труда», «Экран соци-алистического соревнования», паперовий портрет Л.І.Брежнєва під склом, плакат зі знимками членів Політбюро ЦК КПСС, але вже без скла і рамців, просто пришпилений кнопками до стіни, також гасла: «Хлеба к обеду в меру бери, хлеб — драгоценность, его береги» і «Тщательно пережевывая пищу, ты помогаешь обществу». На невеличкій, збитій з неструганих дощок, сцені виконувала свої популярні у ті часи пісні голографічна Алла Пугачова. Гостям при вході пришпилювали на груди комсомольські значки — маленькі червоні прапорці з профілем якогось лисого з борідкою та написом ВЛКСМ. Було дуже стильно. Щоправда, гості ніяк не зважувалися скуштувати хоча б щось із меню «об-щепита»; напої, коли розібрались, що до чого, вживали, а ось кільку в томаті, «перве», «вторе» і плавлені сирки довелось замінити на сьомгу, ікру, цибулевий суп, біфштекси з натурального м'яса та сир «рокфор». Далі було, як завжди...

А для коханої Настасьї треба ще щось крутіше. Можна стиль «афрік», але й так у місті спека, а тут ще й у клубі буде савана й голі негри... Ні. Зважаючи на погоду, доречним був би стиль «ескімо» — юрти серед крижин, заморожена риба, настоянка з мухоморів, але не далі, як два тижні в цьому стилі відзначив сорокаріччя творчої діяльності поет-пісняр Маня Графітті, автор нетлінного романсу «Чернобривцев насеяла мать». Тому — не можна Треба думати...

Курським солов'єм защебетав мобільний телефон, якого Каценков, як заведено, носив на шиї на ремінці з натуральної лайкової шкіри. Власне, це був не лише телефон — апаратик завбільшки, як сірникова коробка, служив і телефоном, і комп'ютером, і навігатором, і ультракороткохвильовим радіоприймачем, а також посвідченням особи — паспортом, як колись казали. Каценков підніс до вуха мобільник.

— Слоба, — сказала у слухавці його кохана дружина Анастасья, — а я уже проснулась.

— Доброго утра, коханая, — лагідно промовив Каценков, — закажи себе завтракать. Скажи принести что-то вкусного. Кавун не хочешь?

— Кавун я ела вчера, — вередливо сказала Анастасья, — хочу шоколадних цукерок і бисквитов с зтими, как их, с родзинками.

— Ну съешь, Настенька, — захлинувся від ніжності Каценков, — только не больше четирёх цукерок и двух этих бабок.

— Благодарю тебе, коханый мой Слоба, — засміялась Анастасья, — а что ты завтра подаришь своей зозульке?

— Как условились, милая, — вагомо сказав Каценков, — бензиновый спортивный «Запорожец»...

— А почему не «Москвич»? — спитала Анастасья.

— «Запорожец» престижнее будет, до двести километров в час развивает, всех электромобилей будет обгонять на бетоношляхах.

— А что ещё подаришь? — грайливо спитала Анастасья.

— Ну и вечер в «Курине-ЭКО», — сказав Каценков, — бенкет.

— Придумал, какой будет экзотик?

— Да, коханая, — збрехав Каценков.

— Какой? — категорично спитала Анаско.

Пообіцяв «екзотік», а тепер думай, Слободане. Каценков нервово ходив конторою і раз по раз прикладався до шийки пляшки з водою. Потім, озирнувшись туди-сюди, обереяірр поклав пляшку з водою на стіл, крадькома підійшов до вмонтованого у стіні бару, натиснув кнопку, дверцята відчинилися під мелодію «Светит месяц» у виконанні популярного тріо балалаєчників «Оксамыт Украины»...

— За отсутствием гостей бар открывать не рекомендуется, — пролунав металічний голос електронної секретарки (конструкція з монітором, об`єктивом і клавіатурою), розміщеної в лівому кутку контори. Від несподіванки Каценков випустив з рук пляшку пива «Оболонь» і роздратовано кинув «секретарці»:

— Кто вам, Элла, разрешал делать замечания руководителю?

— Установка пани Анастасьи! — холодно відкарбувала жорстока машина.

— Меняю установку! — сказав Каценков і підняв з долівки напіврозлиту пляшку пива.

Поки Каценков ще не був одружений з чарівною Анастасією, у нього була жива секретарка — безвідмовна сорокарічна Клаша Луціївна з великим гарним бюстом і так далі. Характер вона мала амбівалентний, що передбачало невичерпну любов до свого начальника і таку ж бездонну ненависть до його підлеглих. За це підлеглі лагідно йменували її «мамаша» в очі і «Кальоша Люциферівна» поза очі. Коли ще наречена Каценкова, незрівнянна Настасья побачила Клашу Луціївну, а особливо її глибоке декольте та не обтягнуті панчохами круглі коліна, вона поставила ультиматум: або Слоба купує собі «електронну секретарку», а Клашу відправляє на пенсію, або...

Каценков купив собі цей надмодерний виріб — «електронну секретарку», якій вкупі зі своїми підлеглими дав ім'я «Елочка-людожерка». Терпів, бо хотів женитись. Клашу ж Луціївну відправив у Житомир, в одну з численних філій своєї громіздкої та багатопрофільної компанії.

— Есть ли свежие новости, Злла? — діловим тоном спитав Каценков «секретарку».

— Есть! — забелькала дзвінким голосом «Ела», перераховуючи курси валют, біржові індекси, ціни на твели й електрику, результати футбольних матчів, найоперативніші ситуації на фронтах, а насамкінець сказала:

— Часопис «Евразийская правда» опять обозвал вас, пане Каценков, олигархом и разместил в двадцатку наивлиятельнейших людей Украиньї.

— Вот капосные писаки, — удавано обурився Каценков, з великим зусиллям приховуючи задоволену посмішку: визнали! Олігарх! А хіба ні?! Хіба він не володіє фінансово-промисловою групою, не утримує політичну партію, не фінансує кілька благодійних фондів, не контролює один телеканал та кілька газет, журналів і радіостанцій? Олігарх і є!

Але треба думати за екзотік. Для такої любої дружиноньки, гарної, як лялька.

— Элла, — звернувся він до «секретарки», — позовите ко мне Когутенкова, не-медленно, протяжением минуты чтобы был здесь.

Когутенков увійшов ще швидше, ніж протягом хвилини. Каценков глипнув на нього і скривився від дикого несмаку, що панував у зовнішньому вигляді його помічника: модна стрижка «боярский сын», але геть застаріла деталь — шматок жовто-червоної матерії на шиї, т. зв. «краватка», цілком сучасні окуляри в прозорій оправі, але брутальні шкіряні черевики і т.д. Повна еклектика й цілковита відсутність стилю. Інша справа він, Каценков. Холодні світлочутливі окуляри, немовби витесані разом з оправою з одного шматка льоду, мобільник на шиї, жодних краваток, а натомість розстібнутий верхній ґудзик лляної білої сорочки, сірі бавовняні широкі штани з характерними складками на згинах, що свідчило про цілковиту автентику, болотяного кольору піджак з мішковини, з дерев'яними горіховими ґудзиками, мотузяні черевики з шовковою підкладкою, на шкіряній підошві... Все натуральне, екологічно чисте і запаморочливо дороге.

—Доброго дня, Слободан Михайлович, — тупцював біля дверей Когутенков, — вызы-вали?

— Ты этих церемоний брось, Алик, — дружелюбно відповів йому Каценков, — мне на завтра надо бенкет в «Курене-ЭКО», какой-то экзотик. Для жены! Двадцать лет ей исполняется.

— Поздравляйте от меня, — чемно сказав Когутенков.

— Завтра сам будешь иметь возможность поздравить, — сказав Каценков, — если посоветуешь хороший совет. Что би при-

— Можно стиль «африк», — несміливо промовив Когутенков.

— Жару устроить, голых негров, бананы, барабаны?

— Ага, — кивнув головою Когутенков.

— А на дворе сорок градусов... — продожив Каценков.

— Эх, — схопився за голову Когутенков, — тогда этот, как его, «Эскимо».

— Благодарю вам, — знущально кинув Каценков, — после этого виршоплета Гра-фитти Мани делать «эскимо», да как ты можешь, Алик?!

— Ой! Извините мне! Забылся. Одичал. Давно не брал участия в светской жизни, — почав картати себе Когутенков, — оторвался от моды.

— Думай, Алик, думай...

Обидва почали ходити колами конторою таким чином, що кола ці все звужувались і звужувались довкола бару, вмонтованого в стіну. Нарешті зустрілись акурат навпроти, відчинених дверцят. Без зайвих слів Кацен-ков вийняв дві пляшки пива, відкоркував одну, дав Когутенку, з іншої хильнув, повернувшись спиною до «Елочки-людожерки». Об'єктив «електронної секретарки» зробив кілька ритмічних рухів, що нагадували кобру в атакуючії позиції.

— А может, это, — пробелькотів Когутенков, — романтичний стиль «балканик»...

— Хватит с меня зтих Балкан, — обірвав його Каценков, — достаточно того, что меня во втором году Т.Т. назвали зтим именем «Слободан» в честь одного из деятелей Третьей мировой войны.

— Да, тогда в Украине сильно бушевала антизападная истерия, — погодився Когутенков, — американские звезднл-полосатые флаги жгли, «Макдональдсы» громили...

- Протяжением одной ночи, — додав Ка-ценков, - в Украине были сожжены или по-корёжены все автомобили «Форды» и «Крайслеры».

— А «Шевролеты» они не били, — сказав Когутенков, — через свою необразованность, думали, что французские.

— И доллары никто не сжигал, — нагадав Каценков.

— Доллары, говорю, никто не жёг, а ведь каждый второй из этих славянофилов имел в кармане как минимум двадцатку с изображением мистера Джексона.

— Не жгли, но югославские и арабские имена детям давали, — погодився Аліхасан Когутенков, — хорошо хоть, что Украина нейтралитет сохраняла...

— Да спохватились они, — недбало кинув Каценков, — наперёд итоги подбили, и все — левые и правые — дружно отстояли нейтральный статус этой страны.

— Да-а-а, — задумливо протягнув Когутенков, — история. А может, тряхнём стариной, начальник, может, попробуем стиль «украиник»? А?

— А это что? — зацікавився Каценков. — За такой я что-то не слыхал.

— Так первым и будете! — Когутенкова понесло: — Это будет этнографическое ретро. Голографический декор: вербы, ставки, белые сёла, жито, липы, писанки, глечики и рушныки, пчёлы будут летать в залах...

— Вишни цвести, — додав Каценков.

— Вот именно, — зрадів Когутенков, — вишни будут цвести, а над ними хрущи гудеть.

— Хрущи гудеть? — засміявся Каценков. — Это мы будем гудеть, а хрущи будут дзыж-чать.

— Та-а-ак, — сміючись, погодився Когутенков, — а ещё будут кобзари с поводырями ходить, козак Мамай сидеть под калиной, трио бандуристок будет петь печальных песен, поэт у вышыванке будет читать малороссийские вирши, ну и соответственно угощенье: двенадцать сортов сала, галушки, вареники, коржи с маком, караси в сметане, жареные поросята с саламахой, паляницы и двадцать видов разноцветных горилок, самодельная водка с буряков, пиво опять же ж...

— Охрана? — тривожно спитав Каценков.

— Надёжнейшая. Охранная агенция «Мой сад».

— Хорошо, Алик, — задоволено сказав Каценков, — имеем ещё целую добу, думаю, што они всё успеют устроить, но вот абы был чисто украиномовный проект, поэта придётся выписывать с западных резерваций. Где там они ещё сохранились после завершения холодной гражданской войны? В галицких райцентрах? В этих своих незалежных гетто?

— Да, — підтвердив Когутенков, — после разгрома черноволовщины почти никто уже не пишет на этой почти мёртвой мове, а кто пишет, тот ютится в местечках под западным кордоном, но я одного знаю, в Кыиве живёт.

— В Кыиве?..

— В Києві, в Києві, а де ж іще?! — кричав у слухавку старомодного дротяного телефону старий сивовусий український поет Миколай Миколайків, — а що ви хочете мені сказати, пане Когутенку?

— Дело есть!

Пан Миколайків мимоволі відзначив, що вже десь чув цю фразу. Чи не достеменно так той казав тоді, пёятдесят років тому, чи сорок?.. Так, це було 97-го року, і зателефонував йому вертлявий, але грошовитий шоу-бізнесмен Діма Швецко і саме так вагомо просичав "Дєло єсть!"

— Що ви *#чете мені сказати, пане Швец-ку?

— Старий, давай без церемоній, — роз-в'язно заторохкотів Швецко, — я маю до тебе цілком пристойну пропозицію...

— Я більше без гонорару не працюю! — перебив його Миколайків.

— Об чьом разговор, — одеською інтонацією проспівав Швецко, — дєньги будут і притом по принципу «стульєв».

— Слухаю тебе, Діма, — зовсім іншим, більш людяним уже тоном промовив Миколайків.

— В нічному клубі «Оскар», знаєш? Знаю.

— Збирається супер-еліта, формальний привід: відзначення річниці національної валюти — гривні, а фактично — день народження, сам знаєш, кого...

— Та вже ж здогадуюсь, — іронічно, як йому здалось, кинув Миколайків. — Отож, — продовжував Швецко, — мені замовлено культурну програму. Буде весь елітарний набір, як завжди. Місцеві зірки, «крілики», з Москви приїжджає Боря Моїсе-єв, словом, — вищий клас. Але впливові особи натякнули, аби усе це якось спатріотизувати, додати чогось інтелектуального, коротше, добре, аби прочитав там свої вірші україномовний поет...

— Український, ти хочеш сказати? — грізно промовив Миколайків.

— Так, - радісно відгукнувся Швецко, — україномовний поет. Ми зійшлися на тому, що кращого і популярнішого за тебе в цій номінації нема.

Як після цього можна було не погодитись?! Погодився поет Миколайків, а двісті американських доларів купюрами по 20, отриманих як передоплата, остаточно довершили процес погодження. А чому ні? Хіба є в Україні популярніший, модерніший, оригінальніший за нього поет? Хто ще збирає повні університетські авдиторії для читання своїх концептуальних поем? У кого ще на виступах вмлівають молоді й не дуже панночки? На кого ще чатують у під'їзді шанувальниці, аби випросити автограф і доторкнутись до його знаменитого картатого піджака? Чиї книжки... З книжками,

правда, ще не все так, як би хотілось. Чомусь російськомовні «бойовики» розкуповують краще. Але що візьмеш з бидла? А він — поет елітарний! Хоча, щоправда, вищий бізнесово-політичний світ Києва ще не знає його так, як студентсько-філологічні кола... Ось завтра й з'явиться нагода показати цій ніби еліті поета справді елітарного. Не може бути, аби вони не відчули силу і глибину його вишуканої поезії! Звісна річ, вони нічого не зрозуміють з його ланцюгово-ядерних метафоричних реакцій, але цей потужний потік образів з недоступного для них світу змусить їх заціпеніти від благоговійного жаху, усвідомити свою буденність і, зрештою, віддати належне йому — поетові Миколаю Миколайківу. Гм. Як у моральному, так, одначе, й у матеріальному сенсі. Як-не-як... А під завісу трохи тамту публіку побавлю, прочитаю поему з використанням так званої «ненормативної» лексики, концептуальності вони не втямлять, але хай думають, що я їм, «малиновим піджакам», потураю...

На диво, ніхто з публіки в клубі «Оскар» не був одягнутий в малиновий піджак, навпаки, майже всі чоловіки були в цих новомодних тісних вожаках на три ґудзики з маленькими вилогами, дехто ще в двобортних, але все приглушених барв, некрикливе, лише краватки світились барвистими плямами. Навпаки, виділявся він, поет Миколай Миколайків, у своєму «знаменитому» картатому синьо-червоно-білому піджаку з ідіотською жовтою хусткою на шиї та у зелених штанях з турецької «плащовки». Проте на нього особливої уваги ніхто не звертав. Гм. Це ж я, поет Миколай, ось сиджу собі за одним столиком з міністром фінансів та його заступниками, п'ю віскі (справжній «Балантайн») з мінеральною водою «Миргородською», а вам хоч би що...

Коли підійшла черга поета Миколайківа читати свої «екстраординарні» поезії, він уже самотужки випив півпляшки віскаря. Але це, на його розсуд, лише додало йому шарму й артистизму. Миколай дуже розкуто й елегантно прочитав дві довжелезні поеми, розраховуючи на анкор прочитати невеличку поему з тією самою лексикою. Та на анкор його ніхто не кликав. Тому Миколай, не зважаючи на алярмові сигнали конферансьє Швецка, почав читати свою «Думу про сперматозоїда». Читав довго. Кілька міністерських і нардепівських голів піднялось догори, повернулось у його бік, але через мить одні опустилися до тарілок, інші повернулись до співрозмовників. На Миколая ніхто вже не звертав уваги...

Потім він повернувся до свого столика, люто почав пити «шарове» віскі, і лише імпортні купюри, складені вдвоє у нагрудній кишені сорочки, стримували від того, аби не розбити кілька келихів і не грюкнути так прощально-зневажливо дверима. Миколай пив, але голови не втрачав.

... Потім він подружився з двома заступниками міністрів, одним бізнесменом і трьома нардепами-центристами. У вбиральні вони влаштували літературний диспут. Виявляється, ці милі хлопці читають книжки. Люблять вони Марініну, Чейза Абдулаєва, Фрідріха Тополя, Вітю Суворова, один із них навіть пробував читати Калоса Кастанеду...

— Чому, чому? — бився у конвульсіях, заливаючи гіркими слізьми синьо-жовтий нардепівський значок на грудях свого нового друга поет Миколайків. — Чому ви не читаєте сучасну українську літературу? Ну чому?

— Ето Гончара, что лі? — заспокійливо гладив нестрижене волосся поета його новий друг. — Чітал, чо ж?

... Як було домовлено з Швецком, Ми-колая відвезли додому на авто. На чорному «Ауді». Вже засинаючи і падаючи на своє холостяцьке ліжко, Миколай встиг, не пригадуючи першоджерела, процитувати сам собі, та ще й чомусь ненависною йому російською мовою: «Ми чужиє на етом празднікє жизні». Вже геть засинаючи, Миколай додав: "Пацюки!"

— Пацюки! — вигукнув статечний сімдесятилітній і сивовусий поет Миколай Мико-

лайків у слухавку. — Встилались би росій-сбкою мовою звертатись до мене, класик як-не-як, єсмь живий ще! Української літератури ж бо! Ганьба, пане Когутенку! Як живий раритет, тим більше у Києві геть забутий, він міг собі дозволити розмовляти так з особою, в якої до нього «дєло єсть». Є нагода відігратися! Га-а! Все-таки знадобився український поет цьому русско-язичному кодлу! То що ж ти хочеш?

— Пане Миколайків, — старанно говорив Когутенко, — тисячу гривен налом, за пол-часа чтения виршей. Ваших стихотворений, заметьте.

Сорок років минуло, але поет є поет. Український поет хай і в Україні, де конституційно узаконена двомовність, інтернаціоналізм і східнослов`янське братерство, де українська мова залишилась лише в сухих штампованих помпезно-офіційних документах та у відсунутих упритул до західного кордону культурницько-етнографічних «просвітах», все-таки поет. А може, це його місія! Прочитати свої вірші, розбудити в сучасних можновладців їх притлумлену українськість, стати провісником нової хвилі українського національного відродження! Га, Миколаю?! Може, на старість Господь сподобив тебе стати новим Мойсеєм українського народу?! Адже там, куди його запрошують, буде чи не вся верхівка сьогочасної України! Вчують вони невимовну красу української мови, розчуляться, заплачуть і розпочнуть нову політику у цій державі. Впровадять знову українську мову в школи, газети з'являться, а там вдаримо лихом об землю, дивись — і на телебаченні та радіо з'явиться рідна мова! І тебе, старого поета, на оновленій землі, де врага не буде супостата, не забудуть пом'янути незлим тихим словом... Ти єси, Миколаю! Це твоя місія. Месія ж бо!

— Что ж, Алик, я доволен, — сказав підприємець Слободан Каценков своєму помічникові, коли вечір у клубі «Курінь-ЕКО» досягнув найвищого рівня розквіту: гості ще не були п'яні, але вже не тверезі, кохана Анастасья цвіла від щастя, екзотика в стилі «українік» усіх зачаровувала. — Теперь по-считай, сколько здесь членов уряда, сколько нардепов, и доложишь. Будешь ждать на меня в сине-желтом кабинете.

— Есть, пане Каценков, — по-військовому відрапортував Когутенков, — но сначала давай послушаем нашего украинского поета. Гвоздь программы, однако.

— Давай, Алик, выпускай этого экзота. Пан Миколайків, потрапивши у клуб

«Курінь-ЕКО», десь півгодини не міг прийти до тями. Невже вони самі починають відроджуватися? Невже все готове, і справа лише за його полум'яним словом?! Ці декорації — ставки, верби, білі села, писанки і рушники?! Ці кобзарі, ці мамаї, ці дівчата, що співають... Хай голограми, але ж — українське! А коли він, трохи освоївшись, випив чарку варенухи, потім другу, то геть осмілів і чекав лише не заповітне — він читає вірші, його слухають люди, його слухає Україна...

Підійшов його опікун, цей гунцвот Ко-гутенко, і сказав:

— Пане поэтэ, ми здесь не объявляем тех, кто выступает, вы выдели, что и сама Злата Арабескова пела без конферанса, потому просто виходите на эстраду и читайте свои вирши. Но не дольше получаса. Потом наш электромобиль отвезет вас до хати. Идите, идите, а то мы здесь говорим, а ви имели уже быть на вашем рабочем месте, — засміявся Когутенков і легенько підштовхнув старого поета. Миколайків осмикнув на собі вишиванку, хвацько розправив вуса, виліз на підвищення і почав читати вірші...

Мусило минути не менше двадцяти хвилин, аби пан Миколай зрозумів, що його ніхто не слухає. Ще через десять хвилин він усвідомив, що слухати його полум'яну поезію ніхто й не збирався. Лише гунцвот Когутенко та його начальник Каценко, розмовляючи про щось між собою, кидали на нього неуважні погляди.

Все. Пан Миколайків уже хотів було злізти з естради, їхати додому і вже там тужити за марністю буття і химерністю нездійснених мрій, як один із гостей, немолодий уже оку-лярник з синьо-жовтим значком нардепа вигукнув п'яненьким голосом:

— Не могли ли бы вы, пане поэтэ, что-то общепонятным языком прочитать, а то заладили: Днипро, степы, могилв, храм, Карпаты, даже и не поймёшь, об чём вы пишете!

— Це ви що, хотіли б російською щось послухати, чи як вас розуміти? — спитав свого чи не єдиного слухача Миколайків.

— Ага,— кивнув носом окулярник.

— Гаразд, — сказав Миколайків і, звернувшись до Каценкова, спитав:

— Дозволите?

— Прошу, прошу! — пожвавився Каценков. — Мы очень внимательно слушаем.

— Читайте, читайте! — загукали деякі з гостей.

Миколайків зробив хвилинну паузу, розправив вуса, кашлянув і почав читати зі свого тезки, російського поета початку минулого століття Ніколая Клюева:

Есть горькая супесь, глухой чернозём,
Смиренная глина и щебень с песком,
Окунья земля, травяная медынь
И пегая охра, жилища пустынь.
Меж тучных глухих и скудельных земель
Есть матерь-земля, бытия колыбель,
Ей пестун судьба, вертоградарь же — Бог,
И в сумерках жизни к ней нету дорог.
Изба — колесница, колёса — углы,
Слетят серафимы из облачной мглы,
И Русь избяная — несметный обоз!
Вспарит на распутье взвывающих гроз...
Сметутся народы, иссякнут моря,
Но будет шелками расшита заря, —
То девушки наши, в поминок векам,
Расстелют ширинки по райским углам.

Марно. Його й далі ніхто, крім Каценкова і Когутенкова, не слухав. Навіть замовник російської поезії — нардеп в окулярах. Лише міністр освіти смикнувся при слові «ширінка», підняв голову і відразу ж опустив до тарілки. Треба буде згодом пояснити міністрові, що «ширінка» — це вишита весільна хустинка, а не те, що він подумав, відзначив подумки Миколайків. Він дочитував вірш «Земля и железо» до кінця.

— Слушай, Слоба, — зацікавлено спитав Когутенков Каценкова, — каким языком он это молотит? Что-то не похоже на русский.

— Вероятно, югославским, да, югославским, в честь моего исторического имени, —

відповів Каценков і зааплодував. Когутенков його активно підтримав.

— Индийская земля, Египет, Палестина —
Как олово в сосуд, отлились в наши сны.
Мы братья облаков, и савана холстина —
Наш верний поводырь в обитель тишини, —

читав український поет Миколайків. ... В Україні тривав 37-й рік.

Квітень, 1999

МАЛЬТІЙСЬКИЙ ХРЕСТ

Нічого нема, аби вічно... Він це зрозумів тоді, коли жовтий круглий місяць почав кришитися, як пігулка аспірину у склянці води. Він ступив ще два кроки вглиб саду, прихилився до вишні, яка саме тепер так недоречно розквітла, але кінець світу на настав. Місяць кришився лише для нього, для гарного хлопця Желька Каменюка, в якого невиправдано затягнулася молодість, а тепер, очевидно, настав час розплати. За що???

Взагалі є за що. Скільки страждань ти посіяв довкола за ці тридцять п'ять років — і то для найближчих, найдорожчих людей — навіть порахувати важко. Та й не хочеться. Краще випити. Желько витягнув із чорної наплічної валізки почату пляшку коньяку «Чайка», зробив добрий ковток, заїв маленькою помаранчею і, перш ніж запалити полегшений «Житан», подумав, що краще померти від цирозу печінки, ніж від шизофренії...

Хоча, здається, від цього не вмирають... гм, тоді — від побоїв санітарів у вар'ятському шпиталі.

Через півгодини дія алкоголю провинилася і Желько знову поав страждати. Дуже тяжко. Але недовго, бо ще було доволі й коньяку, і помаранчів, і цигарок.

Так дуже поволі минав час: удень він ходив на службу - Желько був капітаном держбезпеки, а вечорами блукав садом біля заміського будинку своїх батьків, пив коньяк, курив і думав, чи не час уже застрелитись. Зі свого такого безвідмовного пістолета Мо-кренка. Бо його Іванна його покинула!

Чи від восьмого березня уже не його?.. Дуже добрий коньяк, можна навіть не заїдати, ще ковток... Якось відразу стає легше, забувається ця проклята любов. Майор Курвенко каже, що кохання — це всього-на-всього біохімічні процесів у мозку, а об'єкт — це фермент, стимулятор. Тому, аби позбутися непотрібного кохання, треба змінити біохімічний склад організму, тоді об'єкт стане байдужим і відповідно щезне любов, яка заважає жити... Але чи варто жити? Без неї... Ні, сьогодні стрілятися він

буде, бо, по-перше, вишні зацвіл, а по-друге, назавтра його викликає полковник Їжаков, а не прибути він не може — служба. Тому якось іншим разом.

Можна все ще виправити, поїхати за нею в Київ, перепросити, вибачишся за всі завдані прикрощі, пообіцяти, що все відтепер буде добре. Як у людей. Але ж він затявся, як націоналіст на допиті, він упертий, а сам собі каже, що — вольовий і твердий, як його прізвище. Хоча який він вольовий, коли цілком предметно мріє про самогубство? Шукає легкого виходу. Тут якраз бракує волі, аби змінити стосунки з Іванною, може, навіть одружитися, якщо вона захоче, бо кохає він її неймовірної

... Вранці Україну облетіла страшна звістка: майже триста членів таємної молодіжної націоналістичної організації «Автентична Україна» захопили приміщення адміністрації Президента на вулиці Банковій у Києві і взяли у заручники самого Президента Веве-шербицького! Вони були добре озброєні — автоматами, гранатометами, навіть важкими кулеметами, тож у перестрілці загинуло чимало агентів Президентської охорони, на диво, серед нападників убитих не було, лише — поранені. Вони забарикадувались у приміщенні адміністрації й висунули вимоги: надати їм прямий радіо- і телеефір для оголошення своїх намірів, а також забезпечити їх харчами на сім днів та медикаментами. Переговори велись таким чином: на вулиці, в оточенні спеняків у бронежи-летах, стояли прем'єр-міністр Купченко та міністр держбезпеки Ланцевич, а з вікна другого поверху — один з терористів, що тримав пістолета біля скроні блідого Президента Бевешербицького, підпертого до того ж кількома десятками автоматних люф. Розмовляли з допомогою мегафонів. Аргументи були вагомі з обох сторін: влада демонструвала потужний спецпідрозділ, готовий взяти штурмом захоплене приміщення, терористи — Прзидента України, обтиканого холодними цівками вогнепальної зброї, мов китайськими шпильками під час сеансу голкотерапії.

— Моє ім'я Ярема, а називаюсь Вишневецький, — відрекомендувався терорист, що тримав пістолета біля Президентової голови, симпатичний, коротко підстрижений чорнявий хлопець,— я сотник, командир батальйону імені полковника Болбочана Української інсургентської армії — мілітарного крила організації «Автентична Україна»! З ким маю честь розмовляти?

Прем'єр і міністр держбезпеки трохи поперемовлялися між собою: мовляв, варто представлятися цьому бандитові чи ні, але, придивившись до білого, як гусак, свого Президента, що на додачу до зблідлого обличчя ще й нагло посивів, пробурмотіли в мегафон:

— Прем'єр-міністр України Купченко.

— Міністр держбезпеки Ланцевич. Терористи висунули з вікна будинку

адміністрації свій прапор — синій із золотим мальтійським хрестом, у центрі якого на лицарському щиті виблискував тризуб, та написом українською готикою «Автентична Україна».

— Першим чином, — вигукнув сотник Вишневецький, — ми вимагаємо, аби ваші башибузуки пропустили телевізійників і решту журналістів через свої кордони так, аби вони могли нас чути, бачити і знимкувати!

— Шо такоє знимкувати? — нервово спитав міністр держбезпеки прем'єра.

— Мовчіть, генерале, — роздратовано відмахнувся прем'єр-міністр, — дайте команду, хай пропустять журналістів.

— Нізачто! — відрізав міністр держбезпеки.

— Тоді подивіться туди, — прем'єр показав на вікно, в якому бився в істеричних конвульсіях їхній любий Президент.

— Ладно! — міністр держбезпеки дав команду по радіо. Через кілька хвилин із-за спин степняків вибігло кілька десятків галасливих людей з відеокамерами, фотоапаратами, диктофонами та авторучками.

— А тепер будьте уважні! — крикнув Ярема і відсунув углиб приміщення Президента, а натомість витягнув, тримаючи за комір піджака, керівника Президентської адміністрації, відомого на всю Україну крутія Авессалома Папірусяка.

— Аби не думали, що ми жартуємо! — сказав Ярема і, вистріливши Папірусяку в серце, викинув його з вікна.

Журналістки заверещали, спецняки глухо видихнули і рвонули з місця, беручи на приціл своїх ґверів те злощасне вікно.

— Стоять! На мєста! Нє стрелять! — зарепетував генерал Ланцевич, і дуже вчасно, бо у вікні знову з'явився його Президент, підпертий з усіх боків люфами.

— А тепер можна й порозмовляти, — сказав Ярема і, нервово посміхнувшись, зітхнув: — Бідний Папірусяк, проти нього — нічого особистого, але інакше ж ви нас всерйоз не сприймете. Слухайте наші вимоги, на виконання яких ми даємо вам сім днів...

Вранці, коли Желько прибув на службу, в управлінні держбезпеки його зустрів тривожний хаос і легка паніка. Полковник Їжаков зібрав присутніх офіцерів у конференц-залі й оголосив страшну звістку про захоплення Президента та його адміністрації в Києві екстремістами з числа досі неіден-тифікованої націоналістичної організації «Автентична Україна», а потім оголосив, що групі офіцерів з їх управління випала честь летіти в Київ рятувати Президента. Звичайно, капітан Каменюк опинився серед них.

Після інструктажу та короткого «Всє свободни» полковник Їжаков з інтонацією свого улюбленого кіногероя сказав:

— А вас, Каменюк, я па-а-прашу остаться. Желько дізнався, що товариш полковник,

викликаючи його зі вчорашнього вечора, про київський теракт ще не знав, але вже мав деякі відомості про існування таємної організації «Автентична Україна», і що її члени є і в їхньому місті, тому мав намір запропонував капітанові Каменюку одну цікаву роботу, але ситуація змінилася, тож — щасливої дороги, але капітан має знати, що його цінують як непоганого оперативника...

І на цьому спасибі, подумав Желько, а вголос вигукнув за статутом Об'єднаних збройних сил Євразійської конфедерації:

— Служу народу Родіни!

У літаку, потужному «Антонов-99», офіцери дивилися по телевізії найсвіжіші новини щодо ситуації на Банковій. Позаяк члени «Автентичної України» на виконання своїх вимог відпустили владі сім днів, дотепні журналісти почали називати їх «автентиста-ми сьомого дня». А вимоги їхні були прості й доступні для розуміння: по-перше, вихід України з Євразійської конфедерації, далі, хоча це, власне, і все, бо решта вже похідне від першого, як-то — виведення з території України всіх іноземних військ (це про наших російських та білоруських боєвих това-ріщей?), проведення президентських та пар-ламентських виборів за участю опозиції (де ти ту опозицію в нинішній Україні бачив?), справедливого суду над клікою Вевешер-бицького (а хто буде судити?), відновлення державного статусу української мови (чє-є-во? чє-є-во?). Смішні, їй-Богу!

Потім довго транслювали інтерв'ю з різними українськими достойниками, далі опитували киян, які, звичайно, гнівно засуджували цих терористів, етіх нєдобітих чорноволовцев, а затим почали показувати самих терористів: ось один виглядає з вікна, сховавшись за товстого радника Президента Нупогодінського, ось їхній ватажок Вишне-вецький дражнить Президента, лоскочучи йому пістолетом вухо, ось їхній прапор з мальтійським хрестом похитнувся, і один з терористів його поправляє, та ні, це терористка, дівчина...

Господи Всемилостивий! Лише не це!

Волосся обстригла, камуфляжку одягнула... Та що це таке коїться у цьому світі?! Желько відчув, що йому на тім'я хтось ллє розплавлене олово, ллє і ллє, ллє і ллє... Його Іванна — терористка?!

Ні, треба зробити це вже і тут, бо в іншому разі він швидко збожеволіє і зачинять його у вар'ятському шпиталі, а це великі муки. Тому треба!

Желько намацав на поясі старосвітську, але безвідмовну ребристу гранату «Ф-1» і почав обдумувати диспозицію. Та що тут думати, треба витягнути чеку й чекати... А колеги тобі що винні? Желько завагався. Справді, хочеш вмерти — вмирай, але не бери із собою товаришів, навіщо вони тобі у потойбіччі. Тому — не тепер! Желько застебнув полотняну кишеньку з гранатою на кнопку і почав ретельно перевіряти своє спецняцьке спорядження.

... На Банковій біля захопленої адміністрації настали будні. Спецняки, втративши надію на швидкий штурм, відверто нудилися, владці нервувалися і все засідали, засідали, засідали — то в генеральському джипі, то в мобільному шпиталі, то у спецавтобусі, журналісти розважалися від душі і вже сотню разів билися об заклад — «замочать автентисти сьомого дня Вевешербуху чи ні», самі ж «автентисти» теж не нудьгували: щоранку Ярема Вишневецький розстрілював у вікні по одному чиновнику адміністрації Президента, потім довго лоскотав вуха напівмертвому Вевешербицькому, а відтак ішов снідати, у другій половині дня «автентисти» давали інтерв'ю журналістам (виглядаючи з-за спини Президента), а ввечері співали гарних українських пісень, їм підспівували бійці війська спеціального призначення, знявши у сутінках свої чорні маски. Все-таки українці — співоча нація!

Підрозділ, що з ним прибув Желько, зайняв позицію біля приміщеная, в якому колись перебувала Спілка письменників

України, а тепер розташувався «Союз от-. ставних замполітов імені пятой годовщіни разгрома агрєсівного блока ГУЧУАМ».

Після кількох годин нудного інструктажу їм дали змогу відпочити, і новоприбулі почали знайомитися зі своїми колегами — теж спецняками. Желько пристав до гурту, який слухав молоденького молодшого лейтенанта, як згодом з'ясувалося, випускника Львов-ского воєнно-політічєского учіліща імені маршала Єпішева. Цей молодий політрук схвильовано і дуже серйозно повідомляв прибулим офіцерам:

— Ето всьо Запад, глобалістічєскій хіщ-ний Запад!

— А звідки у них зброя?

— Так же ж Україна кішіт натовскіми шпігунамі, а у ніх грошей, как гноя. А єсть гроші — будєт зброя! Ви ж знаєте.

— А на фіга все це їм?

— Та ж разваліть славянскій союз. Єщо раз! А ви же ж знаєте, єслі б Україна нє вступіла в Союз, ілі как єво називают Євразійскую конфедерацію, то знаєтє, што било би?

— Што?

— НАТО бомбіло би города — Харьков, Одесу, Донєцк, аби їх жителі нємедлєнно пєрєходілі на украінскую мову.

— Та ти шо?!

— Да! Бомбіло же ж вєдь НАТО Сербію в прошлом вєкє, аби серби прінялі іслам!

— Да уж... А вони, ці автентисти, взагалі хто?

— Студенти. Пєдагогічєского інстітута імені Грігорія, Валєнтіна і Владіміра Распу-тіних, бившая Кієво-Могілянская академія.

— А з університету культури імені Маші Распутіної нема?

— Што-то я таково висшево учєбново завєдєнія нє знаю.

- Колишній «поплавок».

— А-а-а, после Пєрєяславского консен-суса много чєво ізмєнілось.

— Да уж...

Желько думав, що має робити. Займатись банальним самогубством — бажання якось зникло: довкола такі цікаві події... до того ж Іванна! Його безмежно кохана Іванна майже поряд, щоправда, поміж них пролягла така прірва! Це вже не чарівливі суперечки закоханих, вони — ніби вороги! До вечора Желько ще думав, але ні до чого додуматися не зміг.

Коли до закінчення терміну, відпущеного «автентистами сьомого дня», залишилося півтори доби, Желько помітив серед своїх колег-спецняків нездорове пожвавлення, особливо збудженим виглядало начальство.

Щось має статися, зрозумів Желько. Він підійшов до свого безпосереднього начальника майора Курвенка і без церемонії сказав:

— Я розумію, що має бути штурм, майоре, чи встигнемо ще напитися?

— Встигнемо, — заспокоїв його майор, — бо це буде аж післязавтра вдосвіта.

— Тоді цього вечора, — підморгнув Желько.

— Організуй, — прошепотів майор.

— Єсть! — відповів Желько.

Під маркою надтаємної наради майор Курвенко і капітан Каменюк витребували собі у директора будинку «Союзу отставних замполітов» окрему кімнату, замкнулися і на пакунках макулатури (твори художньої літератури на мало кому зрозумілій тепер мові) розклали добуті Жельком припаси: чотири пляшки горілки «Гетьман», ковбасу, хліб і багато городини.

— Ну, за — побєду! — сказав майор і негайно випив.

— За побєду, — погодився Желько, подумавши про щось інше.

Після того, як було випито дві пляшки, настала приємна пауза, коли ейфорія вже плине повноводо, а сумне закінчення пиятики ще не близько. Чому б не поговорити?

— Тож все-таки штурм?! — зі ствердною інтонацією спитав Желько майора.

— Не просто штурм, а — унічтоженіє, — відповів майор.

— А Президент? — з жахом промовив Желько.

— Його здали, — виколупуючи десантним ножем шматок ковбаси із зубів, сказав майор.

— Як здали?

— Нікому не прозвіздишся?

— Та ви що, товариш майор?! Ви ж мене знаєте!

— Тоді слухай. — Майор ще випив, заїв і почав розповідати:

— У Москві олігархи з оточення Президента Пйотра Романова вирішили цього Вевешербуху здати, бо вже мають готового Вевешербуху другого...

— Як другого?! — вигукнув Желько.

— А-а-а, — засміявся майор, — ти не знаєш цього секрету Полішинеля, тоді знай: і російський Президент Пйотр Романов і наш Вевешербицький — клони!

— Що? — Желько пирхнув горілкою.

— Так, — категорично процідив майор, — десь років п'ятдесят тому вчені навчилися клонувати людей не лише з живої клітини, а й з кісток, тоді й з'явилася ідея виростити ідеального державного лідера з праху давно померлих діячів. Росіяни, звичайно, вибрали собі клона колишнього їхнього найваріюватішого царя Пйотра Пєрвого, а українці довго думали і нарешті склонували якогось маловідомого діяча другої половини XX століття, прізвище щось схоже на нашого Вевешербицького. Таким чином, у Росії вже сімнадцять років править цей Романов з тремтячою головою, а в нас — Вевешербуха.

— А вибори?! — розпачливо зойкнув п'яний Желько. — Адже кожні п'ять років відбуваються вибори і народ обирає саме цих президентів: росіяни — Романова, українці

— Вевешербицького.

— Не смішіть мене, капітане, — буркнув майор. — Чи ти, Жельку, сам не допомагав робити ці вибори?!

Желько не мав що відповісти, бо кожні п'ять років робив ЦЕ (допомагав чиновникам виконавчої вертикалі безбожно фальсифікувати результати виборів), але не хотів думати про це і навіть самому собі давати оцінку цьому.

— Далі все просто, — продовжував майор Курвенко, — спецлабораторія з виготовлення клонів державних діячів знаходиться десь під Москвою, тож кремлівські маніпулятори не такі дурні, аби не виростити одного або кількох двійників нашого Вевешербухи, — відколи світ, кацапи не довіряють хохлам.

— І що з того? — Желько протверезів.

— А те, що післязавтра вдосвіта вся наша спецняцька рать йде на штурм будівлі адміністрації і розстрілює все, що лише ворушиться, не важливо, хто вб'є Вевешербуху

— той дотепний Ярема, я чи ти, капітане, головне, що вбиті мусять бути всі — і терористці заручники.

— Всі?! — Желько пив і не п'янів.

— Всі, — спокійно сказав майор, — затим дуже надтаємно я разом з підполковником Кутіним маємо винести тіло Президента Вевешербицького і швидко спалити його в спецкрематорії мініністерства держбезпеки. Звичайно, офіційно президентського тіла не буде знайдено, через день, коли Москви привезуть нового клона, оголо-сять, що Президентові Вевешербицькому вдалося врятуватися... Все залишиться на своїх місцях.

Після того вечора Желько вже знав, що має робити. Опівдні, коли війська за графіком мінялися на передових позиціях, він зважився, виявив залізну, бляха, волю. Капітан Каменюк настромив на багнет свого автомата білу хустину і спокійно пішов до входу в адміністрацію.

— Ти куди? — спитав його малознайомий підполковник держбезпеки.

— Спецпарламентер, — по-змовницьки підморгнув Желько і пошепки додав: — Псевдопереговори, для отвлєчєнія вніманія, секретний план Ланцевича!

— Пропустіть! — скомандував підполковник.

Желько підійшов до дверей, терористи зсередини розібрали барикади й пропустили його в будинок.

— Це провокатор, — відрекомендував своєму командирові Желька боєць, який привів його на другий поверх, — думаю, що його слід негайно розстріляти.

— Розстріляй, я тобі що, бороню, — відмахнувся Ярема, виглядаючи у вікно.

Желько не злякався бути розстріляним, але його кидало в смертельний жах від думки, що він може не побачити Іванну, тому вирішив діяти нестандартно.

— А ви й справді ідіоти, — кинув він Яремі, — це не пропаганда влади.

— Що?! — повернувся до нього Ярема.

— Дурні ви, як сто сибірських валянків, кажу, — спокійно відповів Желько.

— Чому це? — зацікавився Ярема.

— До вас добровільно прийшов офіцер МДБ, капітан, а ви, навіть не спитавши, чого він хоче, збираєтеся його розстрілювати.

— А хто тобі казав, що тебе просто так розстріляють, — обурився Ярема. — Ні, ми тебе будемо довго катувати, аби ти все розповів, а затим ти сам помреш. Від тортур.

— Та я не проти, — засміявся Желько, — але не встигнете.

— Побачимо, — вишкірився Ярема і замахнувся кулаком.

— Не бий! — пролунав дзвінкий дівочий голос, — не бий його, сотнику, він усе розповість.

Та-а-к. Це ж треба було прожити тридцять п'ять років, нудити світом, закохуватися і трагічно розлучатися, служити в таємній політичній поліції, напиватися і тверезіти, топтати траву й асфальт, аби тепер, з цівкою пістолета під ребром, зрозуміти, що таке справжнє щастя!

Желько затуманеним поглядом розглядав Іванну. Камуфляж і чорна майка їй дуже пасують, трохи змарніла на лице, від чого ці карі очиська стали ще виразнішими, якась світла помада на губах і — нова зачіска, екстравагантно-мілітарна, навіть не знаю, гарно чи ні, важко оцінити, бо звик до довгої коси...

— То кажеш, капітане, вони підуть на штурм? — перепитував Ярема Вишневецький, запалюючи Жельків полегшений «Жи-тан». — І Вевешербуху здали?

— Все саме так, сотнику, — вкотре підтверджував свою інформацію Желько.

— Що ж, — рішуче сказав Ярема, — залишається одне: гідно загинути. Чи що? — звернувся він до чотових командирів, що сиділи півколом.

Командири ніяково кивали.

— Може, здатися? — спитав Ярема.

— Це марне запитання, панове, — втрутився Желько, — вони полонених не будуть брати. Навіть якщо ви вийдете з піднятими догори руками, все одно вони спровокують стрілянину, і всіх вас... — Желько глипнув на Іванну і виправився: — нас покришать на криваве місиво.

Запала гнітюча мовчанка.

— Готуйтеся до оборони! — скомандував Ярема — Заручників зосередити на другому поверсі. Чим усе закінчиться, думаю, зрозуміло всім, тому прошу вас і всіх бійців, аби виявили волю. Востаннє. Цього разу волю зберегти, гідність перед... перед... самі знаєте, чим... Всі вільні!

Коли трохи трохи стемніло, Желько та Іванна якось ніби випадково опинилися самі в одній кімнаті.

— Вибач, Іванно, що так сталося, — церемонно почав Желько.

— Мовчи, — сказала вона рішуче, — маємо якусь годину, може, менше, то ще будемо стосунки з'ясовувати?

Вона зняла камуфляжну куртку, почала стягувати з себе джинси.

— Майку з тебе зніму я, — прошепотів Желько.

— Лише швидко, — кивнула Іванна. Це не були їх перші любощі, навпаки, до

того трагічного розриву вони три роки жили повноцінним сексуальним життям, але тепер, тут, під сотнями кулеметних люф, це було, як... як... сотворіння світу. Ніжно — без найменшої фальші.

Солодко — без відчуття плоті.

Просвітлено — без будь-якої тіні.

Потім вони пішли до товаришів, але перед тим пообіцяли одне одному бути поряд, коли все почнеться.

До штурму залишалося чотири години. Сотник Вишневецький зібрав усіх командирів у президентському кабінеті й весело сказав:

— Якщо наш друг капітан Каменюк не... не приніс нам дезінформацію (Желько нервово смикнувся, але Іваннина рука, що погладила його передпліччя, швидко вгамувала той порив), то через чотири години почнеться бій. Для нас, мабуть, останній. Отож хай чиниться воля Божа. Прошу вас про таке, — Ярема не властиво для нього, ніяково посміхнувся, — якщо заручникам судилося померти, то хай вони загинуть не від наших куль, а від своїх же спецняків. А тепер я хочу востаннє зіграти в свою улюблену гру.

«Автентисти» пожвавились.

— Пане Каменюку, — звернувся Ярема до Желька, — ти, очевидно, вивчав історію, я маю на увазі офіційну історію України. До речі, я тебе вітаю, сьогодні, за версією нинішнього режиму, свято — День Перемоги, адже маємо дев'ятого травня.

— Не сказав би, що для мене це свято, — кинув Желько.

— Чому? — здивувався Ярема.

— Бо у тому кривавому чемпіонаті в сорокових роках минулого століття я вболівав би за інші, ніж тепер заведено, команди.

— Це за які? — ще більше здивувався Ярема.

— За УПА і Вермахт! — сказав Желько те, чого у тому світі, де він дотепер жив, нікому не казав.

— Але ж вони програли, — Ярема зробив енергійний жест.

— Так, — твердо промовив Желько, — але вони були кращі.

Яремі ця відповідь сподобалася, він задоволено посміхнувся і ще раз спитав Желька:

— Та все-таки офіційну історію ти знаєш?

— Так, — відповів Желько.

— Чи згідний зіграти зі мною в одну історико-театральну гру?

Желько завагався, але після того, як Іванна красномовно потиснула його руку, мовляв, погоджуйся, сказав:

— Чому б і ні.

— Тоді вийди за двері, хлопці тобі доведуть «вводную», як кажуть у євразійській армії.

Виходячи, Желько встиг шепнути Іванні:

— Чи він справді Вишневецький Ярема, чи це псевдо?

— Справді Ярема, і таки Вишневецький, — швидко прошепотіла Іванна, — навіть нащадок ТИХ Вишневецьких, князів. — Вона поцілувала Желька пересохлими губами і додала: — Не бійся.

Желько вийшов за двері. Через кілька хвилин за ним вийшли бійці-«автентисти» і розповіли йому, у що він має грати:

— Ти, капітане, маєш грати Богдана Хмельницького, того самого, а Ярема — Ярему Вишневецького, звичайно. Отже, «вводная», як кажуть кацапи, така: під Збаражем 1649 року князь Ярема і польський круль Ян-Казимир розбили вщент козаків, а Богдана взяли в полон. Після того Ярема розірвав стосунки з Польщею і став українським королем, виграв кілька боїв з поляками і московитами, укріпився на троні, а Богдан сидів у в'язниці. Минув 21 рік. І ось тепер, 1670-го року, король Ярема викликає до себе в'язня Хмельницького.

— То як тобі велося, пане Богдане, у в'язниці? — весело запитав Ярема, розкинувшись на «троні» (зручному офісному стільці).

— Зле, Яре... — почав Желько, але осікся, отримавши дружній, проте відчутний удар пістолетом у ліву нирку.

— До короля України треба звертатися «ваша королівська величносте», — прошепотів йому на вухо «автентист», — можна скорочено — «векеве».

— Зрозуміло, — пробурмотів Желько і питально поглянув на Ярему.

— Відповідай на запитання, — прошипів у вухо боєць.

— Дуже зле у в'язниці мені велося, веке-ве, — сказав Желько, із зусиллям стримуючи себе, аби не засміятися.

— Чи тебе, пане екс-гетьмане, не годували кулешем із салом та ковбасою з часником, а також борщем з пампушками? — запитав Ярема — Чи тебе, колишній гетьмане, не поїли узваром з медом, чи горілочки не давали вволю, чи розсолу вранці не підносили?

— Та ні, — відповів Желько, — їсти-пити давали, як у номенклатурному санаторії...

— То чого ж тобі було зле? — скипів Ярема. — Чого ж ти хочеш?

— Якщо по правді, векеве, то ніяк не зміг я відвикнути від влади, — Желько ввійшов у роль.

— Вла-а-ди?! — здивувався Ярема.

— Влади, векеве!

— Якої влади, екс-гетьмане? Чи за двадцять один рік цуґундеру ти не зміг забути про ту коротку, можна сказати, мить, коли ти мав трохи впливу на частину України? Давно я так не дивувався!

— Можеш, векеве, дивуватися, можеш сміятися, але довгими тюремними вечорами я мріяв не про волю, не про помсту, не про тихе сімейне щастя, а лише — про владу! Я уявляв, як я стою на чолі козацького війська, як мене обираюсь гетьманом всієї України, як я розбиваю ляхів, як запаную у рідній сторонці...

— А що далі, невдахо-гетьмане?

— Як що, векеве, — панування во благо... во благо...

— Во чиє благо, демагогу ти такий? Невже ти, гетьмане тимчасовивий, вважаєш, що зміг би побудувати на ЦІШ українських Шмлях справжню УССД?

— А це що таке за уесесде? Назва татарського улусу чи що?

— Ні, Богдане, нерозумний сину, це абревіатура: Українська самостійна соборна держава! За нинішньою термінологією — Королівство України, Литви, Білої та Червоної Руси, а також Криму. А що ти побудував би на цих землях, якби переміг ляхів і став володарем?

Ну, вольності запорозькі, полкові адміністрації, там, містам — маґдебурґію... деяким — віру православну захистили би ми... козакам — привілеї... посполитим — полекші... - А далі? - Що далі, векеве?

— Далі, що б ти робив яко гетьман козацький? Чи не шукав би союзників серед своїх можних сусідських володарів?

— Мабуть, шукав би.

— А чи не обрав би ти, популісте дикий, собі за союзника Москву яко ж державу православної віри?

— Радше так, аніж ні, векеве.

— Влаштував би об'єднавчу раду десь у Переяславі, статті підписував би з боярином московським, присягав би цареві на хресті... Так?

— Та десь так, векеве.

— А що потім? Що потім би сталося із твоєю, екс-гетьмане, Україною, ти про це би думав?

— На все воля Божа, векеве.

— Отож бо й є, Богдане п'яний! Якби ти залишився гетьманом на цій землі, то запродав би Україну Москві на чотириста років... Майже чотириста. Але Бог допоміг мені розбити тебе тоді під Збаражем і дивися, що маємо!.. До речі, ти, Богдане, там у тюрмі газети читаєш, за подіями в країні та світі стежиш?

— Аякже, векеве, я дуже уважно читаю газети з надією колись побачити твій некролог на першій сторінці.

— Даремно, гетьмане недовготривалий, може, я ворог особисто тобі, але зізнайся, що для народу українського я — вождь, друг і учитель. На політичній малі Європи утвердилось Українське королівство від Сяну до Дону, вкупі, як ти знаєш, з Литвою та Кримом, не кажучи вже про етнічні українські землі. Що скажеш, Богдане?

— Факти — вєщь упрямая, як каже цар Лєксєй-Михалич.

— До речі, твого Михалича я побив лише один раз — 1659-го року під Конотопом, і йому вистачило, тоді як свого колишнього любого сюзерена — польського круля — треба було бити аж три рази: 1651-го року під Берестечком, 1653-го — під Львовом і 1657-го — під Холмом, аби ляхи втямили, що королівство Україна і король Ярема — суть незалежні суб'єкти європейського політичного процесу.

— А віра?! Віру православну ти, векеве, запродав папістам!

— Ти знаєш, гетьмане, чому ти програв? То я тобі скажу. Ти вольовий муж, можливо, навіть маєш більшу волю, аніж я, але ти ніколи не вмів нею користуватися, тобто нав'язувати її своїм підданим. А вони, як крілики перед боа-констриктором, безсилі перед демонстрацією непохитної волі. Я виявив таку залізну волю, і через кілька років уся Україна дружно почала писати й читати латинкою і ходити в католицькі церкви.

— Костели, векеве.

— Ні, екс-гетьмане, церкви, церкви, бо в моєму королівстві державною релігією є католицизм східного обряду, так звана греко-католицька конфесія. За формою це те саме православ'я, а суть... суть потрібна лише втаємниченим. Та й Папа Римський

задоволений.

— Продав ти, векеве, продав віру православну за папську милість.

— Це ти маєш на увазі те, що Папа коронував мене у Львові короною Данила Галицького?

— Отож, векеве!

— Смішно, гетьмане. Колишній. Не хочеш розуміти очевидних речей — та я би й римо-католицьку, свою, до речі, віру накинув Україні, лише б вона постала сильною незалежною державою. Ось запорожці й ті це втямили, а ти — не хочеш.

— За Запоріжжя тебе Бог покарає, векеве.

— Мене? Та це тебе, гетьмане невдалий, мав би покарати Бог за Запоріжжя, якби ти приєднав Україну до Москви і десь року 1775 якийсь ненажерливий московський цар знищив би Січ своїми кацапськими дивізіями... А я переконав запорожців, що їм краще буде присягнути королеви українському на вірність і нести прикордонну службу на північному сході держави, аніж займатися мілітарним бандитизмом. Та й проти кого у так звані походи ходити? Крим — ввійшов у моє королівство на правах автономії, Молдова і Волощина — мої сателіти, а Туреччина — стратегічний партнер. Отож я тим запорізьким польовим командири, які перейшли на мою королівську службу, присвоїв звання полковників, а кошовому та старшині — генералів, надав їм військовий привілей, і вони принишкли, а потім незаконні збройні формування роззброїв. І — все. Крові української дуже мало пролилося.

- А-а-а...

— Що «а», Богдане?! Амінь тобі, великий муже! Великий, славний, та не дуже... Хоча я тобі ось що скажу: ти, якби переміг, діяв би, як самогубець, бо...

Таку цікаву, захоплюючу і повчальну гру нахабно перервав неймовірно потуж-ний гуркіт пострілів. Спецняки пішли на штурм.

— До зброї — вигукнув Ярема і, вхопивши в руки ручний кулемет, скосив двох спецняків у чорних масках, які на линвах згори влетіли в кімнату, розбивши ногами вікно...

Желько, прилаштувавшись біля вікна, стріляв з автомата у все, що рухалось.

Спецняки, що пішли на штурм, за всіма правилами антитерористичної операції, не чекали на такий щільний вогонь у відповідь, і тому, зазнавши непередбачуваних втрат, відступили.

- Зараз танки викличуть на підмогу, — пожартував Ярема.

Але жарт виявився дійсністю. Радше майже дійсністю, бо хоча танки не з'явилися, проте в повітрі закружляли бойові гелікоптери. Вони спочатку обстрілювали приміщення з великокаліберних кулеметів, а затим почали довбати адміністрацію українського Президента реактивними снарядами.

— Може, зробимо вилазку? — запропонував Яремі один з бійців.

— То й що, станемо для них легкими мішенями? — спитав у відповідь Ярема. — Краще приведи Вевешербуху, може, ще вдасться якісь переговори провести.

Боєць вибіг з кімнати.

Розпочався новий штурм. Тепер спец-няки вже не лізли напролом, а спускались на линвах з даху, лізли знизу на висувних драбинах і рясно закидували вікна ручними гранатами. «Автентисти» перебігали з однієї кімнати до іншої і досить дошкульно відповідали прицільним вогнем...

Бій ставав озвірілим, і вже мало хто з його учасників дбав про якусь диспозицію чи власну безпеку. В деяких місцях спецняки та бійці «Автентичної України» стріляли один в одного майже впритул і переходили на рукопашний бій.

До Яреми підбіг боєць, якого він посилав за Президентом Вевешербицьким, і прохрипів: — Всіх побито!

— Кого всіх? — спитав Ярема, майструючи собі пояс з ручних гранат «Ф-1».

— Заручників, — відповів боєць, — від Вевешербухи лише голова залишилася. Принести?

— На дідька мені його голова?! — вигукнув Ярема і вистрілив у помальоване маскувальними смугами обличчя спецняка, який влетів у вікно, сповзаючи з линви. Потім він оперезав себе поясом з восьми гранат, кільця яких з'єднав тоненьким дротиком.

Желько з Іванною стояли на перетині двох коридорів, притулившись спинами одне до одного, і відстрілювалися від спецняків, яких ставало все більше й більше.

... Ярема одягнув камуфляжну куртку поверх свого пояса з гранат, взяв у зуби кінець дротика й підняв догори руки.

— Нє стрелять! Ето іх командір, брать жівйом! — скомандував один спецняк, очевидно, старший.

Спецняки з автоматами напоготові почали оточувати Ярему і поволі наближуватися. Коли до нього залишилося три кроки, Ярема кивнув головою, мовляв, доброго ранку! Після вибуху всі стіни кімнати стали червоно-сірими від крові й мозку, а на підлозі димілося криваве місиво.

— У мене закінчилися набої! Всі! — Іванна повернулася до Желька, відкинула непотрібний автомат і, дивлячись йому в очі, сказала: — Поцілуй мене, Жельку!

Він, стріляючи однією рукою, другою обняв Іванну за плечі й відчув, як його руку і її тіло прошили кулі. Він нахилився до її губ, з її рота хлюпнув струмінь крові, заливши йому половину обличчя...

Смак Іванниної крові — це останнє, що відчув Желько у своєму житті.

Травень, 2000 р.

УКРАЇНСЬКА КНИГА МЕРТВИХ

— Палітурка, звичайно, буде чорною, — завів укотре уже своєї улюбленої Пісеньки мій заступник хорунжий Єрофантенко, — в центрі велика червоно-кривава пентаграма, а в ній уже наш коханий тризуб, жовтий, як чоло небіжчика, до того ж на тлі блакитно-анемічної плями, такої собі ляпки з рваними краями, і — назва, блідими, як той кінь в Апокаліпсисі, літерами: Українська книга мертвих!

— А автор? — спитав я його знічев'я.

— Що — автор? — здивувався хорунжий.

— Зазвичай, на обкладинці зверху вказується прізвище автора.

— А-а, ти про це, Ігоре, — засміявся хорунжий Григорій Єрофантенко, — заради естетичної довершености я пожертвую своїми авторськими амбіціями, хай ім'я автора стоїть десь в іншому місці, на форзаці чи що. У нашій справі головне — вдала палітурка, аби той, хто її побачить, відразу втямив: тут не жартують.

— А ти хіба не жартуєш? — спитав я Григорія і мимоволі впіймав себе на думці, що й справді не знаю, жартує мій бойовий товариш про свій намір написати і видати після війни "Українську книгу мертвих", чи має щодо цього цілком серйозний намір. З одного боку, веселий цинік і правовірний постмодерніст, колишній не обтяжений моральними принципами журналіст Григорій Єрофантенко навіть у цій страшній війні знаходив елементи гри, а з іншого — він побував у стані клінічної смерти, тобто на тому світі, і тепер у вільний час пише на мікрокомп'ютері свого автомата текст цієї самої Книги.

— Так, так! — фальшиво радіючи, вигукнув Григорій і, раптово посмутнішавши, додав:

— Але-е-е ні!

Хорунжий Єрофантенко залишався у своїй звичній ролі. Як його безпосередній начальник — командир сотні спеціяльного призначення — я мав би вживати якихось заходів до цього хронічного порушника дисципліни, хоча б за те, що він стер з комп'ютера свого АКМа (Автомат Калаченка мобільний) звукові записи з патріотичними промовами президента України Леонтія Горохова, а натомість завантажує вивільнену комп'ютерну пам'ять текстами своєї УКМ, так він по-панібратськи називає своє творіння — Українську книгу мертвих, але ж Григорій не лише мій приятель, а й фантастично хоробрий і дуже професійний вояк. Та й хто з солдатів Українського Війська не зітер зі свого автоматного комп'ютера це патріотичне лементування і не записав, хто що собі вподобав?! Хто — пісні Марти Сніжинки, сестер Ластів'яненко, Руслани, Івана Джонсона, хто — рок-груп "Чорний дирижабль", "Екстезі", "Нір-Ванна", "ВВ", "Мандри", а хто й концертні записи письменника-пофіґіста Леся Побарабанського. До того ж звуковий блок зовсім не впливав на основну роботу "бортового" комп'ютера цієї стрілецької зброї: отримавши дані про ціль, вирахувати траєкторію кулі та потужність вистрілу. Тому як міг я, командир сотні, заборонити своєму заступнику складати на особистому АКМі свою ж власну УКМ?!

Мій "бортовий" комп'ютер затьохкав соловейком, що означало прихід електронної пошти. Я нігтем натиснув клавішу і прочитав на моніторі сердите запитання полковника Щеневмерлого: "Чому не доповідаєте ситуацію, сотнику?" Я вже двома нігтями набив на клавіатурі: "Все за планом. Чекаємо, поки стемніє." І підписався: "Сотник Тризубич". Перестраховується пан полковник Щеневмерлий, кожну дрібничку хоче передбачити. Неперевершений аналітик-штабник, блискучий планувальник операцій, але страшенний зануда наш начальник відділу спецоперацій Ґенерального штабу Українського Війська, цей полковник Щеневмерлий.

Чого з'їдатись? Сотня Тризубича ще жодної операції не провалювала. За кілька годин, коли стемніє, ми покинемо своє сховище у Цецинському лісі, проникнемо у Чернівці, захоплені ворожим військом, і здійснимо велику диверсію, що має завдати суттєвої шкоди супротивникови. За планом полковника Щене-вмерлого, група сотника Тризубича має знищити паливний склад під Чернівцями, а також три мости через річку Прут. Це, за версією високовченого ґенштабіста, стане запорукою успіху планованої операції Ґенштабу Українського Війська під назвою "Весна неминуча". Знищення запасів пального унеможливить контратаку бронетехніки супостата, а підірвані мости через Прут, по-перше, не дозволять головним силам ворога надати допомогу корпусу, що окупував Чернівці, а по-друге, відріжуть цьому корпусу шлях до відступу, коли українське військо вдарить на них зі сторожинецького боку. Якщо операція "Весна неминуча" буде успішною, то це буде перша перемога Українського Війська після низки ганебних поразок протягом двох років, безславного відступу на захід, аж до самих Карпат. Тепер, впершись плечима у ці українські гори, Україна дасть потужну відсіч аґресору, твердять пропаґандисти з адміністрації президента, а операція "Весна неминуча" стане першою ланкою процесу "Великого перелому".

А ми хіба проти? Ми зробимо все, аби завтра вранці — одночасно — злетіли в повітря три мости через Прут і згоріли всі цистерни з соляркою на заволіцькому складі — й ті, що під землею, і ті, що над.

— Пане сотнику, — до мене підповз бунчужний Хрущів, — хлопці просять дозволу закурити, якраз почав вечірній туман заходити, тож маскування не буде порушено.

— Гаразд, але по черзі, — відповів я і звернувся до Єрофантенка: — Може, й нам по цигарці, Григорію?

— Давай.

Я витягнув з бокової кишені блакитну пластикову пачку "Верховини" з фільтром, і ми з насолодою закурили.

— Епіграф до УКМ я візьму з Біблії, — мрійливо потягнув Єрофан-тенко.

— Я навіть знаю, який, — весело підтримав його я.

— Який? — зацікавився Єрофантенко.

— Євангелія від Матвія, 10, 34-36: "Я приніс не мир, а — меч".

— Правильно, — не здивувався Єрофантенко.

— Григорію, — несподівано сам для себе серйозно і схвильовано звернувся я до Єрофантенка, — я тебе ніколи не розпитував про смерть. Можливо, мене сьогодні нарешті вб'ють, розкажи, як там?

— Тебе сьогодні не вб'ють, — теж серйозно відповів Єрофантенко, — а вб'ють двох шеренгових — Іваненка та Петренка, а також бунчужного Хрущіва.

— Звідки?..

— Добре, — перебив мене Єрофантенко, — я тобі розповім. Коли хтось із тих людей, яких я знаю, має померти, мені сняться жінки-рослини, ну, ростуть із землі такі собі гарні жіночки…

— Як ростуть?

— Як дерева, або радше — як буряки, — продовжував Єрофантенко, — тож коли хтось має померти, то вони всі хором починають пронизливо верещати і показують пальцями на кандидата в небіжчики. Ось на цих трьох і показали…

— Шкода, — зітхнув я.

— Пошкодуй живих, — посміхнувся Єрофантенко. — То що ти там питав? Як там?

— Та цікаво все-таки, — зніяковів я, — хоча, можеш і не відповідати, я прочитаю ЦЕ у твоїй УКМ … якщо доживу, звичайно, до її завершен-ня.

— Якщо ти думаєш, що я у своїй УКМ буду описувати замогильний вояж українця, за зразком Єгипетської чи Тибетської книги мертвих, то це не так, — сказав Єрофантенко. — УКМ — це книга про живих. Але ти запитав мене, який заглянув за межу, як там, то я тобі скажу таке: з того боку у кожного своє посмертне існування — все залежить від підготовки.

— Якої підготовки?

— Підготовки до смерти тут і народження там. Відомо всім, що кожен, хто народився, мусить померти, але мало хто знає, що кожен, хто помер, мусить народитися.

— Про це й твоя УКМ?

— Не лише, — пожвавився Єрофантенко, — адже мій твір — це не просто КМ, а УКМ, тобто не лише про смерть, а про смерть українця.

— Що, є якась різниця? — іронічно кинув я.

— Велика, — серйозно сказав Єрофантенко, — у питанні смерти українець має великі проблеми, бо дуже любить помирати ще за життя, себто фізично існувати, але вже з повним відчуттям смерти.

— Та що ти, Григорію, мелеш!? — хотів я обуритись, але Єрофантенко мене перебив:

— І ти, Ігоре — перший приклад такого стану!

— Я?

— А хто ще так послідовно шукає смерти на цій війні, як не ти?

Крити не було чим, я справді воював не так із патріотичного обов'язку, як шукав легкої смерти. Ну не можу я впоратися з цим важким коханням. Ніяк! Добре би ще воно було нещасним — можна було б якось боротись, але ж ні — любов наша з веснянкуватою Маргаритою була взаємною і дуже сильною, та нам треба було розлучитись, і тому я тепер хочу вмерти. Два роки я пхаюсь у найкривавіші бої, але ворожі кулі якось обминають мене, якщо не брати до уваги кількох легких поранень.

— Кажеш, я? — перепитав Григорія.

— Ти, — підтвердив Єрофантенко, — але ти ще ідейний живий мрець, бо ніби маєш якусь незбориму причину, а більшість українців нудять світом, енерґетично мертві просто через брак життєвої сили. Багато хто вже народжується мертвим.

— Добре. Якщо так, то таким, за твоєю логікою, мабуть, набагато легше вмирати вже насправжки і, очевидно, більш комфортно мандрувати світом тіней.

— Якраз навпаки! — вигукнув Єрофантенко. — Бо той, хто не прожив повноцінно земне життя, випереджував події, вмирав ненасправді, а так собі, знічев'я, через млявість волі, той отримує у потойбіччі великі проблеми. Бо якщо він жив, як мертвий, то й вмирає, як мертвий.

— Щось ти, Грицю, у якийсь сюр вдався, — розгублено буркнув я.

— Ні, — швидко заперечив Єрофантенко, — жодного сюрреалізму, я хотів сказати, що коли цей безвольний українець живе, як мертвий, то коли приходить час вмерти по-справжньому, він робить це так само бездарно, як і жив. Знаєш, у чому найбільша біда українців? Не в тому, що вони, як писав класик минулого століття, погано одягаються, а в тому, що вони погано вмирають! Ти бачив, Ігоре, як вмирали твої бойові товариші?

— Таж бачив.

— Та й як?

— Справді негарно, — мусив зізнатись я.

…З гори, назву якої вже всі забули, бо називали її останніми роками здебільшого "висота 202", спускався високий худий чоловік у довгій білосніжно-білій одежі, підперезаний золотим поясом. Він мав довге волосся, коротку борідку, а очі — незрозуміло якого кольору. Він пройшов через наші позиції, не звертаючи уваги на вояків, що залягли в кущах, і попрямував до річки.

— Це він? — спитав я Григорія.

— Він.

— А він знає про твій епіграф до УКМ?

— Якби не знав, то не був би таким сумним.

— Мабуть, не цього він хотів.

— Авжеж ні, — сказав Єрофантенко…

— Хоча й вороги наші не краще вмирають, — продовжив попередню тему я.

— А вони хто?! — обеззброїв мене Григорій. — Але знаєш, що найсмішніше, Ігоре? — Він, очевидно, хотів прочитати мені всю свою ще ненаписану УКМ. — Що українці не лише живуть, як мертві, вони ще й завзято культивують свою некрофілію.

Я мусив мовчати.

— Вони, — продовжував Єрофантенко, — а справедливість вимагає казати "ми", обернуті в глибоке минуле — в Аратту, в Скифію, в Трою, дивимось куди завгодно, лише не в майбутнє…

— А віра в так зване світле майбутнє?! — блискавично зреаґував я.

— Твоя правда, Ігоре, — погодився Григорій, — до "світлого майбутнього" українці мають такий же зворушливий пієтет, як і до "шляхетного минулого". Тоді скажу по-іншому: ми дивимось куди завгодно — в минуле, в майбутнє, лише не в теперішнє. Інші нації менше зважають на те, що минуло, і те, що ще не настало, зате мають непогане теперішнє. І світле, і шляхетне.

— Це ще не ознака культу некрофілії, — спробував полемізувати я.

— Це якраз та сама ознака! — Єрофантенко закурив ще одну цигарку. — Жити треба, а це означає відчувати себе ТУТ і ТЕПЕР, а що робимо ми? Складаємо список своїх поразок у минулому, і покладаємось на якогось доброго вуйка у майбутньому. Яка ще нація має такий шанований, виплаканий і виплеканий реєстр своїх військових невдач?! Поразки на річці Калці, під Берестечком, під Полтавою, під Крутами, під Базаром, під Бродами, вже недавно додались — на річці Десні та під Житомиром, і ось як закономірний наслідок цієї могильної філософії маємо тепер Україну у вигляді вузької смужки вздовж західного кордону з армією, притиснутою до Карпат. Крім того, ще й зазнала краху віра в "доброго вуйка" у майбутньому — НАТО, як бачиш, зайняло позицію зрадницького нейтралітету і терпляче очікує, поки українське питання вирішиться само по собі.

— Ну, це вже загальні речі, Грицю, — пирхнув я, — невже ці банальності й складатимуть твою УКМ?

— Без банальностей не обійдеться, — не образився Єрофантенко, — але на них треба вказати, як на причини того, що маємо. А маємо ми, як не крути, повільне, але неухильне вмирання нації. Тієї нації, яка ще й як слід не жила, радше жила якось невпевнено, боязко, з винуватим огляданням довкола і постійним обставлянням свого життєвого простору трупами. Бо що таке смерть? Це розпад того, що було людиною — на тіло, тобто труп, і, умовно кажучи, душу. Після цього акту людина перестає існувати і нема жодної підстави ототожнювати її з її ж трупом. Людини більше нема, а труп — це лише білкова матерія, що нетривалий час зберігає певну форму, а потім перетворюється в щось інше.

Що робить у випадках смерти людини мудра вітальна нація? Людину викреслює з числа живих, а труп кидає на сніданок орлам і вовкам.

Що робить у таких випадках українець? Він переносить своє ставлення до людини, якої вже нема, на її труп і вибудовує культ померлого. Малює портрети трупа, ставить пам'ятники трупу, розміщує профілі трупа на своїх грошах, говорить про трупа як про живого і т. д.

— Але ж пам'ять, пам'ять! — не втерпів я.

— Пам'ятати треба про живих! — відрізав Григорій. — Пам'ятати, чи твої діти здорові, чи старі батьки мають що їсти, чи твоя дружина спокійна, чи твій президент, зрештою, у безпеці, а не будувати ще один пам'ятник трупу, навіть якщо у ньому колись жила ґеніяльна людина. Ні, ми пам'ятники відкриваємо! Ворог відібрав у нас майже всю землю, а ми за своє. І знаєш, Ігоре, що прикметно? Що українці так залюблені у свою некрофілію, що найбільше встановлюють пам'ятники не просто трупам, а — трупам розчленованим: погруддя, бюсти, півтулуба, а ще краще — відрізану голову!

— По-моєму, Григорію, ти перебільшуєш, — я намагався бути об'єктивним.

— А наш коханий славень?! "Ще не вмерла…" Ще не вмерла, але вже доживає…

Важко мені було щось заперечити цьому в'їдливому Григорію, який, побувавши у стані клінічної смерти, уже нічого в цьому світі не боявся.

— Все почалось не два роки тому, коли вибухнула ця війна, ні, початок вмирання нації я вгледів ще у минулому столітті, якраз 24 серпня 1991 року, — не заспокоювався Єрофантенко, — коли незалежність звалилася на наші українські голови, як манна небесна Мойсеєвим пастухам, і відтоді українство почало здавати позицію за позицією. Навіть національно свідомі українці занадто швидко переходили на мову співрозмовника, мовляв, культурні. Пам'ятаєш, як довго точилась мовна війна?

Я це пам'ятав.

— Вони називали нас "позаяками" і "потягами", а ми їх — "міроприємствами" і "замісниками". І чим усе це закінчилось?

Я мусив відповідати:

— Тим, що російську мову було визнано офіційною в Україні…

— Зазнач, другою після української за Конституцією. А насправді? — запитав Григорій.

— Насправді все дуже швидко русифікувалось, — відповів я, — ґазети, телевізія, державне канцелярство, ну, Internet ніколи й не був українським, що там ще?.. Живим класиком украінской літєратури було оголошено русскоязичного белетриста Ніка Хохоля…

— Ну, Хохоль хоча б у своїх романах "фентезі" використовує український фольклор, — заради справедливості докинув Єрофантенко, — але іншими украінскімі класиками визнано детективіста Шейлока Мєсяценкова та драматурга Есхіла Корнєйчукова!

— Ось тому й воюємо! — з патетикою, якої сам від себе не чекав, вигукнув я.

— Кепсько воюємо, — буркнув Єрофантенко, — вже два роки лише те й робимо, що здаємо їм місто за містом.

Це була правда.

— Пане сотнику, — до нас підповз бунчужний Хрущів. — Мабуть, пора. Стемніло вже добре.

Я розділив свій загін на чотири групи, призначив старших, дав останні настанови, і ми розійшлись. Для своєї групи я обрав найважчий об'єкт — залізничний міст через Прут.

Після того, як ми вдало зняли охорону, заклали вибухівку у визначених місцях і зібрались відходити за місто, де мали зустрітися з рештою груп, я зважився. Взяв за лікоть чотаря Крутенка і сказав йому тихо:

— Стасе, ви, цево, йдіть, я вас наздожену.

— Ви що, пане сотнику, — чотар подивився на мене, як на варіята, — смерти шукаєте?

— Якщо чесно, Стасе, — бурмотів я, — то так, але я не збираюся бути вбитим зараз, я вас наздожену… ну, справа в мене тут, розумієш?

Чотар не розумів: які це справи може мати диверсант в місті, зайнятому ворожим військом, після того, як він замінував надважливий міст? Якби Стас не знав мене з десяток років, то міг подумати, що я зрадник, але чотар Крутенко знав мене, тому сказав просто:

— Що, Ігоре, хочеш до неї завітати?

— Не хочу ,— відповів я, — але…

Він зрозумів.

— Командування перебирає на себе чотар Крутенко, — сказав я своїм бійцям. — Рівно о п'ятій годині ми маємо зібратися в домовленому місці, через десять хвилин одночасно мають вибухнути всі чотири об'єкти, якщо на час вибухів мене не буде на місці, відходьте до наших. Командуванню доповісте, що я загинув у локальній сутичці. Все, йдіть!

Я йшов нічними Чернівцями, зайнятими ворожим військом, не криючись — чого? Йде собі у невідкладних справах офіцер-спецняк, уніформа нічим не відрізняється від їхньої, зброя і спорядження теж, лише на погонах ледь окреслена фломастером чотирикутна зірка сотника, якщо пильно не придивлятись, то можна прийняти за їхнього майора, а якщо хтось почне приглядатись, то в кишенях чотири ґранати Ф-21, в кобурах пістолети — важкий Макаренка і легкий Мокренка, за халявою черевика — ніж, а через плече — безвідмовний АКМ. Що хочеш?А якщо її чоловік вдома? Ні, здається, він десь у Харкові, чув, що його якимось міністром призначили в новому уряді.

Я вийшов на перехрестя, звідки було видно міську ратушу. Цікавість взяла гору, і я навів на неї бінокль, оснащений приладом нічного бачення. Переможці вивісили на шпиль свій прапор — малиново-синьо-жовтий триколор. Та-а-ак! Єрофантенко, хоча й людиноненависник, але часом дуже і дуже має рацію. Цікаво, як вони під цим прапором ідуть у бій, коли серед їхнього воїнства особливим шиком вважається носити синьо-жовті онучі?! Взуті ж бо вони у старі кирзаки з неліквідних запасів Совєтської армії ще з часів Першої холодної війни…

— Маргарито!

— Ігоре!

Сила, якій ні я, ні навіть Єрофаненко не змогли би придумати назву, жбурнула нас у обійми одне до одного і півгодини ми пробули у стані клінічної любови. Тобто нечинними стали ні час, ні простір, ні довколишні матеріяльні сутності — існувала чиста любов зі своїми преприємними атрибутами вже земного характеру…

А коли відновився звичний хід буття, почалося все, як завжди.

— Це ти винен у цьому, що сталось, Ігоре, — шипіла крізь сльози Маргарита.

— Я? А хто так нагло одружився з першим-ліпшим волоцюгою?

— Що? По-перше, він не волоцюга, а впевнений у собі чоловік, забезпечений до того ж.

— Кар'єрист, шкурник, підлабузник, а тепер ще й зрадник-колаборант. Таких ми будемо вішати на рязанських бєрьозах!

— По-друге, він не перший-ліпший, він просив моєї руки три роки.

— Імпотент, — з надією в голосі процідив я.

— По-третє, — не реаґувала на мої репліки Маргарита, — п'ять років я чесно чекала на вашу підлу ясновельможність! Але ти обрав свободу! Тепер втішайся!

Втішатись не було чим, у мене залишалось двадцять п'ять хвилин, аби добратись до своїх. Це був жорстокий, невблаганний цейтнот.

— Я йду, Маргарито. Вдосвіта розпочнуться бойові дії, я дуже тебе прошу — вже і негайно зібратись і спуститися у бомбосховище. Чернівці будуть сильно обстрілювати.

— Йдеш?! — Маргарита плакала, не витираючи рясних сліз.

— Я йду.

— Хвилину, почекай одну хвилину.

— Не можу.

— Гаразд, іди. Але знай: для тебе відтепер я мертва, і ти для мене мертвий, а наша любов — теж мертва. Така собі прочитана книга мертвих…

Я ледь не зомлів від цих фатальних збігів. Але врятувало професійне постійне відчуття небезпеки, і я пішов. Швидким кроком подолав нічне місто — з Калічанки на Рошу, потім — бігом… Біг я без перебільшення на межі людських сил і за дванадцять хвилин до п'ятої години впав на руки своїх бійців.

Хорунжий Єрофантенко все зрозумів і тихо скомандував:

— Нести командира!

За хвилину я вже лежав на імпровізованих ношах, змайстрованих з молодих грабчуків, а мій загін бігцем рухався на захід. Я дивився на монітор свого комп'ютера, на якому великими цифрами висвітлювався час. Коли електронний годинник показав 05:09, я скомандував: "Стоп!" Ми зупинились, я став на ноги, всі повернулись у бік Чернівців. Чотири заграви — три невеликих і одна, на складі пального, дуже яскрава — здійнялись над Чернівцями. Завдання Ґенерального штабу виконано, пане полковнику! За хвилину наша артилерія почала обстрілювати ворожі позиції.

За лінією фронту, у Бобівському лісі ми натрапили на ворожу розвідувальну групу. Нас було більше, але вони були мусульмани (мусульмани-українці, яких нова влада толерувала, бо, по-перше, їх було вже не менше десяти мільйонів на тому просторі, який ми вважали Україною, а по-друге, поліконфесійність, як і поліетнічність, ідеально вписувалась у концепцію режиму Ткаченкова — Мазєнінкова щодо нової української нації, до речі, цю ідею їм підкинули з адміністрації президента дружньої їм держави Єрмолая Борискіна), тобто непитущі, на відміну від решти ворожого війська, тому бій був дуже жорстоким. Нарешті ми їх перестріляли і виявили, що маємо втрати — трьох вбитих, не рахуючи легко поранених. Я з жалем дивився на закривавлені тіла своїх бійців: шеренгових Іваненка та Петренка і бунчужного Хрущіва.

— Забудь, — прошепотів на вухо Єрофантенко, — їх уже нема.

Операція "Весна неминуча" виявилась успішною, і за кілька днів важких боїв українські війська взяли Чернівці. Моїй сотні після вдало проведеної диверсії належав короткий відпочинок, та замість того полковник Щеневмерлий призначив нас на підсилення охорони законного президента України Леонтія Горохова. Столиця Української держави з Вижниці переносилась у Чернівці. Поки хоча б один район нашої країни перебуває під юрисдикцією леґітимної української влади на чолі з п'ять років тому всенароднообраним президентом, ці узурпатори Фьодор Ткаченков та Пйотр Мазєнінков мусять почуватись злодійкуватими самозванцями, навіть якщо вони за допомогою іноземних штиків підгребли під себе більшість території України, — твердили раз по раз штатні аґітпропівці з числа позбавлених крісел і кнопок народних депутатів.

Ми їхали у комфортному панцері, подарованому президенту Горохову прем'єр-міністром Сибірської Народної Республіки, з Вижниці у Чернівці сторожинецьким боком. Попереду і позаду президентського величезного панцерного лімузина повзли танкові колони, а по боках — джипи з крупнокаліберними кулеметами. Сам президент сидів на центральному диванчику авта в оточенні своєї особистої охорони, а мої спецняки — на передніх і задніх сидіннях. Ми з хорунжим Єрофантенком сиділи, тісно притиснувшись одне до одного плечима, з АКМами в руках і дивились у різні боки, що не заважало нам перемовлятись через електронний зв'язок. Підслухати нас не міг ніхто, бо пристрої були особисто мною закодованими, тому ми могли говорити все, що завгодно.

— По-моєму, Гороха ми не довеземо до Чернівців, — зловтішно процідив Єрофантенко.

— Чому? Ти думаєш, вони засідку влаштували? — не вийшов за рамки службового дискурсу я.

— Яку засідку?! Вони вже давно з того боку Прута, мені здається, що Горох зі страху помре, — пирхнув Єрофантенко.

Я дивився на леґітимного і конституційного президента України Леонтія Горохова і бачив, що цей немолодий уже чоловік з блискучою лисиною і ріденькими "козацькими" вусами справді в ненайкращій формі. Не можу сказати, що він деморалізований страхом, але й переможної ейфорії він не випромінював. Стомлений старий дідик. І це ним лякають дітей як лютим злим націоналістом мешканці індустріальних мегаполісів, це його ці інтернаціоналісти Ткаченков і Мазєнінков оголосили ворогом украінского народа номер один, це його наші закляті "брати" дражнять прізвиськом "хохолбаші"?! Щоправда, ми навзаєм називаємо їхнього Єрмолая Борискіна — "кацапбаші", але що з того? Їх "баші" має мільйони запопадливих підданих, які готові "з усмішкою" вмирати на черговій кавказькій війні заради дутого візантійського міфу, а наш — невелику, але професійну армію та купу втікачів з числа колишнього чиновництва і національно стурбованої інтеліґенції. "Баші"! Випадковий чоловік, який став компромісною постаттю в непримиренному протистоянні олігархічних груп. Ніхто не сподівався від нього якихось вольових зусиль та власної гри. Але в черговий раз обраний Сходом президент зробив традиційний дрейф на Захід. Ставши президентом, Леонтій Горохов поволі вивчив українську мову, відпустив "козацькі" вуса і навіть хотів було українізувати якось своє прізвище, але патріоти його відмовили, бо "Горох", "Горошенко" чи "Горохів" звучало ще смішніше, порадили взяти "Котигорошко", але цього вже сам Леонтій не схотів. Та не це головне, найстрашніше для тих, хто мав намір сукати з Горохова мотуззя, — те, що він всерйоз зібрався українізувати Україну. Що з того вийшло — відомо.

— Знаєш, Ігоре, — продовжував Єрофантенко, — дивлюсь я на нашого леґітимного ґаранта, і цікаві думки з'являються.

— Ще більшим патріотизмом проймаєшся, чи що?

— Ні, я про свою УКМ. Думаю собі, чи не варто розробити нову концепцію обкладинки, замість пентаграми з тризубом всередині помістити портрет Леонтія Горохова. Га, як ти вважаєш, Ігоре?

— Я не думав над цим, Григорію, але чому саме Леонтія? Адже в Україні були й гірші президенти.

— Та саме Горох є адекватним символом нації з від'ємною пасіонарністю.

— Ти знов за старе?!— А чому ні? Хіба ти не згідний з тим, що українці — це нація-шизофренік?

— Ні, не згідний, — не так через впевненість, як через дух суперечливости відрізав я.

— Ти погодишся, коли я тобі нагадаю, що таке шизофренія. Це — просто роздвоєння свідомості. Скажи, коли був такий історичний час, аби українець не відчував своєї подвійности: польсько-української, австро-рутенської, російсько-малоросійської, американо-української, знову російсько-, але вже хохляцької?Коли було таке, аби неакту-альним був цей їхній білінґвізм? Скажи!

Що я міг йому, гадови безкомпромісному, відповісти?!

— Або ще скажи мені, Ігоре, чому за всіх режимів, які панували на Вкраїні, наличка "село" завжди вживалася на означення нижчого ґатунку? Не знаєш? Тоді я тобі скажу! Бо завжди українське село поставляло соціуму міцних, повних життєвих сил людей, які, як правило, йшли служити черговому окупаційному режиму, мало того, саме сільський український чинник цементував той режим. А позаяк такий вихідець з села першим ділом зрікався свого походження, то й заслуговував від зайшлого пана на цілком заслужене презирство. Але це ще не все, українське село давало ще й невелику частку так званих "свідомих українців", і ось вони й ставали першими жертвами тих перших вихідців з села, які, мавпуючи своїх "вищестоящих" панів, шипіли на цих "свідомих": "Село!"

— Якби лише шипіли, — піддався його настроєви я.

— Це не суттєво, чи вони їх відправляли в Сибір, чи розстрілювали, чи просто виганяли з праці. Суть саме у такій схемі: виповзти з села, наймитись на службу окупаційному режиму і щиро зневажати те саме "село". А тепер скажи мені, чи не є апріорі мертвою така нація?

— Не скажу, — буркнув я.

— Просто це нація, в якій Танатос суттєво переважає Ерос. Ні, я не можу сказати, що українець не любить сам процес, але навіть коли він творить з жінкою собі подібних, він більше думає про смерть, ніж про життя. Тобто він ніколи не забуває про контрацептиви, бо найбільше боїться стати батьком, а значить — взяти на себе відповідальність за інших, ним же зроблених людей. Але я не виню окремого обережного українця, бо нація, до якої він причетний, ніколи не мала вітця-диктатора. Такого собі авторитарного правителя, якого б любили-ненавиділи усі піддані. Саме любили-ненавиділи, як це в родині діти ставляться до батька. Відсутність такого батька й спонукає націю шукати легкої смерти, замість того, аби примножувати життєві сили. Тому й Леонтій Горохов, який не став ні диктатором, ні узурпатором, ні вітцем нашої нації, може бути найкращим символом Української книги мертвих!

— Гаразд, Грицю, — мені все важче і важче ставало слухати його теревені, може, тому, що це не було повною маячнею, — давай змінимо тему. Чи не снились тобі цієї ночі жінки-рослини?— Снились.

— Та ти що? Вони, може, на когось показали?

— Показали.

— На кого?

— На мене.

— Що?

— Так, до вечора, а може, вночі, або завтра я помру.

Я не знав, що йому на це сказати.

— Тому сьогодні, Ігоре, я мушу закінчити свою УКМ. Коли прибудемо у Чернівці, ти даси мені одноденну відпустку і я наклацаю на комп'ютері закінчення. Що буде потім, я не знаю, але коли мене не стане, ти мусиш забрати диск з мого "бортового" комп'ютера з текстом УКМ. А потім, пообіцяй мені, видати цю саму Українську книгу мертвих. Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Клянись чимось важливим для тебе!

— Клянусь Україною.

— А не пішов би ти… По-справжньому клянись, не жартуй. Клянись своїм коханням до Маргарити!

— У тебе, Григорію, конкретно дах поїхав…

З-під лісу у бік нашої колони вдарив залп.

Не всі, не всі вони втекли за Прут, деякі залишились, засідку влаштували, вбити хочуть нашого всенароднообраного. Леґітимного і конституційного. Зараз ми вам покажемо, як на наших любих президентів нападати. Я зі своїми бійцями вискочив з панцерного лімузина і блискавично оцінив ситуацію. З лівого боку голе поле, отже, там ворогів нема, загроза лише справа — з лісу. Звідти справді били автоматичні ґранатомети та крупнокаліберні кулемети. Горів наш танк і два джипи. Я дав команду двом нашим танкам розвернутись передом до лісу, а за них заїхати президентському лімузину. Тепер, коли ґарант був у відносній безпеці, можна братись до нападників. Я помітив, що від шосе до лісу тягнеться вигідний горбик, і миттю склав диспозицію. Танкістам дав наказ нещадно бити з гармат у бік лісу, а ми з моїми бійцями, прикриваючись довгастим горбиком, заповзли на фланг противника. Тепер вони у нас як на долоні. Їх було небагато, та вони були добре озброєні. Через хвилину по них прямим боєм вже били автоматичні ґранатомети моїх спецняків. Ті оговтались і почали стріляти по нас, але тут на них в атаку пішли наші з колони, і за півгодини на місці ворожої засідки залишилися вигоріла земля, зрізані ґранатами дерева і закривавлені трупи.

Хорунжого Григорія Єрофантенка було важко поранено в шию. Я перев'язав його і, незважаючи на протести президентових охоронців, помістив на заднє сидіння лімузина.

Поїхали далі.

Григорій не міг розмовляти, хоча був при свідомості. Він зверхньо посміхнувся до мене, набив на клавіатурі свого комп'ютера і висвітив на моніторі: "А що я казав? Шкода лише, що УКМ не встигну закінчити. А так все правильно, жінки-рослини не помилились."— Чекай, Грицю, ти ще не вмер, це ще треба вмерти, аби таке молоти, — сказав йому я і дістав ще одну ампулу морфію.

"Не з'їдайся, — набрав на комп'ютері Григорій, — невдовзі вмру".

— А чорта лисого! — сказав я, роблячи йому ін'єкцію.

Григорій питально показав очима на президента.

Я не витримав і почав душитися сміхом.

Пан президент Горохов, поблискуючи лисиною, стурбовано подивився на мене, я схилив голову на груди Єрофантенкови і зімітував суворе чоловіче ридання за вмираючим бойовим побратимом.

Президент змахнув непрохану сльозу і урочисто-скорботно проголосив:

— Україна-Ненька тебе не забуде, герою. Слава тобі!

Я затрусився ще більше.

…Прибули в Чернівці, на міській ратуші яких уже встановили конституційний жовто-блакитний прапор замість хрунівського триколору. Я зупинив лімузин біля військового шпиталю і мої бійці занесли Єрофантенка прямо в операційну.

Осавул-хірург Медченко оглянув рану, звелів асистентам готувати хорунжого до операції, а мені відверто сказав:

— Один відсоток проти дев'яноста дев'яти.

— Зробіть усе можливе.

Три години я колотився шпиталем, викурив півпачки "Верховини", два рази спілкувався електронкою з полковником Щеневмерлим, який, погрожуючи трибуналом, вимагав, аби я прибув у штаб, але я дочекався кінця операції. Коли вийшов осавул-хірург, я гарячково вхопив його за рукав.

— Замість одного відсотка з'явилося два, — повідомив Медченко і потягнувся до моєї пачки за цигаркою. — Ви йому нічим не допоможете, краще йдіть, прийдете завтра, тоді можна буде сказати щось конкретніше.

— Що конкретніше? — не зрозумів я.

— Чи буде жити, чи ні.

Коли я прибув до штабу, полковник Щеневмерлий відразу дав мені нове завдання. Я хотів відпроситись хоча б на годинку і побачити Маргариту, ні, ні, нічого не відновлювати, ніяких любовних рецидивів, ніякого нового кохання, просто побачити її, переконатися, що жива, що все гаразд, і — все. Але полковник ніби сказився, бризкав слиною, погрожував розстрілом, апелював до високих ідеалів патріотизму, до священних інтересів Неньки, тому не залишалось нічого іншого, як виструнчитись, віддати честь і гаркнути:

— Гаразд!

Завдання, яке я отримав, було, звичайно, державної ваги — ні на що нижче мій начальник, полковник Щеневмерлий, не розмінювався. Суть його полягала в тому, аби запобігти брудній ідеологічній диверсії, спрямованій проти Української Держави, її цнотливого щирого народу, ба навіть — самої української ідеї. Це для прес-релізу, а насправді моїй сотні було наказано спалити вагон підривної літератури, випущеної ворожим урядом з метою аґітпропу. Я не люблю спалювати книги, але ще більше я не люблю…

— Все має бути надтаємно, — напучував мене полковник Щеневмерлий, — жодна з цих книжок не повинна потрапити в руки будь-якого вояка нашого війська. Виняток становлять лише твої спецняки, та й вони повинні бачити лише упакування. Вагон з цими книгами відчеплено, він на запасній колії, оточений двома кордонами парашутистів, візьмеш, Ігоре, десять вантажівок, візьмеш бензовоз, відвезеш ті книги на сміттєзвалище і там особисто проконтролюєш, аби всі вони згоріли…

— Гаразд!

Коли все було зроблено і весь вміст тамтого страшного вагона було вивезено на звалище під Чорнівкою та ретельно облито бензиною, я відпустив усіх своїх бійців на базу, а залишився сам зі своїм командирським панцерним джипом.

Я підійшов до купи книг у жовтому упакуванні і, перш ніж черкнути запальничкою, вчинив тяжкий злочин супроти полковника Щеневмерлого. Я розірвав упакування і витягнув одну із книг, а вже потім підніс вогонь до паперових куп.

Переконавшись, що горить воно добре, я від'їхав джипом на безпечну відстань і вже потім почав роздивлятись поцуплену книжку.

Навіть коли я побачив свою підступну Маргариту у весільній сукні поряд з якимось, схожим на засмоктаного офіціянта, добре поношеним парубком, то не був таким ошелешеним. Палітурка, звичайно, була чорною, на ній — Григорію Єрофантенку, ти ще не вмер? — напис великими червоно-кривавими літерами: УКРАЇНСЬКА КНИГА МЕРТВИХ — все. Ні ілюстрацій, ні прізвища автора — нічого. Я відкрив цю книгу, і мене боляче вдарило струмом огиди, обурення і болю.

Рэвэ та стоґнэ Днипр шырокый,
Сэрдытый витэр завыва,
Додолу вэрбы ґнэ высоки,
Ґорамы хвылю пидийма.

Це був "Кобзар" Тараса Шевченка. "Кобзар" у своєму класичному форматі, з "Розритою могилою", з "Чигирином", з "Великим льохом" і, звичайно, "Гайдамаками", але складений у російській тра

нскрипції, до того ж, зі знущально-неправильним використанням літери "ґ". І — ця назва! Бідний Єрофантенко! Наївний філософсько-патріотичний дон-кіхот. Ти гавкав раз у раз, щоби вона не спала! А во-ни… На цей раз полковник Щеневмерлий не перебільшив: диверсія. Підла, дошкульна ідеологічна диверсія. Я розмахнувся і жбурнув цю "Українську книгу мертвих" у вогнище.

Я хотів поїхати у шпиталь до Єрофантенка, але чомусь поїхав до Маргарити. Дорогою я зв'язався зі шпиталем, медсестра мені повідомила, що мій товариш хорунжий Григорій прийшов до тями і щось пише на своєму комп'ютері. Чи покликати пана хорунжого? Ні, відповів я медсестрі, передасте, що сотник Тризубич завітає до нього завтра вранці…

З Маргаритою було, як завжди. Всеохоплююча ніжність, нерозумна пристрасть, повновода течія любови, а потім нудні, непотрібні з'ясування: хто найбільше винен, що так сталось? Нічого нового, все як у всіх людей у всі часи…

Вранці я приїхав до військового шпиталю. Те, як мене зустрів осавул-хірург Медченко, мені дуже не сподобалось. Він щось торочив про політику, про ситуацію на фронтах, потім завів про погоду…

— Живий? — я дуже нечемно обірвав його і мало не вхопив за вилоги білого халата.

— Ні! — дивлячись мені прямо в очі, відповів лікар, починаючи нову пачку цигарок.

— А це він просив передати вам, — осавул-хірург Медченко простягнув мені диск від автоматного комп'ютера.

— Дякую, — я взяв диск і швидко вийшов зі шпиталю.

У себе в штабі я спочатку випив півпляшки віскі, добре накурився, а потім увів диск у стаціонарний комп'ютер. Там був єдиний файл "UKM", який я негайно відкрив. Тексту було зовсім небагато, радше це був лист:

"Для сотника Тризубича.

Прощай, Ігоре. Як ти розумієш, мене уже нема, але я ще встиг зробити останню приємність для тебе: я звільняю тебе від обіцянки видати мою УКМ. І знаєш чому? Тому що цієї ночі мені приснились жінки-рослини, і вони показали на тебе.

Жартую, звичайно…"

Більше на диску нічого не було. Ні слова.

Січень 2000 р.

ШЛЯХ КАЇНА В УКРАЇНІ

Каїн прощався зі своїм усім.

Найперше з жонами обома своїми — сердешною Оксаною та чорнобривою Катериною.

Затим з дітьми — малими і старшими своїми — прощався Каїн.

Маєтки свої, як-то землі, орані і не, обходив він, також стодоли зі збіжжям, комори з добром, пасіки з лагідними бджолами, стайні з худобою, великою рогатою, кошари з вівцями, білими й чорними, курники з птицею, такою і водоплавною, хоча скільки тамтої живності тримав ґазда над ґаздами Каїн Адамович, — трохи, лише для себе, зате — землі!.. Ідеш день, чия земля? Каїнова! Ідеш другий день, чия земля? Каїна Адамовича! Вдихни на повні груди, подорожній, бо дивуватися ще є чого. Млини, водяні й вітрові, ставки, рибою переповнені, садки вишневі коло хат Каїнових...

А тепер із цим раєм, який він створив для себе на грішній землі, замість того, що його так легковажно втратив хтивий татусь Адам, Каїн мусить прощатися.

Його приречено на вигнання. За смертовбивство...

А що б ви зробили на моєму місці? Якщо ти такий шпетний ватаг, маєш тисячі голів худоби, десятки тисяч овець і кіз, а також табуни коней, то й думаєш, що Єдиного за бороду злапав?! Що тобі можна все?! Навіть пускати своїх телят і баранців у шкоду?! В чужі, ще не спілі пшениці?! В люцерну?! В жито?!

І навіть у городину! Йди в світи, шукай собі степів і полонин, а в чужі ниви, в поті чола зорані й засіяні, пхатись тобі зась! Хай навіть і ти рідний брат мій — Авель.

Це вже не вперше!

Прибіг слуга, з фільваркових, засмаглий на сонці, як нубієць, Хома у солом'яному брилі, і так злякано заторохтів:

— Пане, пане, пане Каїне, телята пана Авеля, самі бички, завалили плетений паркан і забігли в кукурудзу! Дуже шкодять! Не стільки пожирають, скільки витолочують і ламають, а кукурудза якраз досягає воскової спілості!

Хома у брилі мріяв стати, коли виросте, агрономом.

Каїн закликав усі десять кар єгипетських на отари та череди Авелеві і скочив у легку двоколісну бричку, запряжену парою вороних коней.

— Вйо!

Каменем з пращі Давидової помчалася бричка польовою дорогою в бік кукурудзяного лану. З усіх своїх хлоп'ячих сил за нею біг Хома.

Розсердився Каїн вельми і похмурнів, коли побачив, що зробили з його кукурудзи Авелеві телята. Дуже шмагав батогом, з волячих жил з мідним дротом переплетеним, Каїн тих бичків нерозумних, що з дурного свого тваринного розуму сплюндрували кукурудзу.

Вже коли телят майже було вигнано зі шкоди, прискакав на коні баскому масті буланої, себто жовтаво-блідої, сам власник тамтої худібки великої рогатої — найкращий чабан по обидва береги Євфрату, пан і володар сам Авель.

На відміну від Каїна, скромно одягнутого у полотняний костюм, підперезаного шовковим, крученим з ниток двох барв — синьої і жовтої, шнурком у коштовному солом'яному брилі, привезеному з далекої Гіпербореї, у непоказних, але страшенно дорогих сандаліях зі зміїної шкіри, Авель був вбраний дуже пишно й барвисто. У велюровому зеленому капелюсі з трьома павичевими пір'їнами, у червоній, як свіжа кров, шовковій сорочці, підперезаний золотим поясом, за яким сліпив очі обсипаний самоцвітами кинджал роботи майстрів з північних царств, за який пан Авель віддав табун зі ста коней, чоботи він мав теж червоні, але темні, як кров, уже застигла на сонці, а шпори, звичайно, були із чистого срібла.

І спитав Авель Каїна:

— Чого ти розсердився? Чому спохмурнів? Коли чиниш добре, будь лагідний, а коли — ні, гріх на порозі чигає: він і так оволодів тобою, але мусиш над панувати.

І сказав Каїн до Авеля, брата свого:

— Ходімо-но в поле.

І коли вони були в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, — і вбив його.

Бо все почалося зі сварки. Авель гарцював на своєму блідому коні й насміхався з Каїнової роботи, мовляв, порпаєшся, брате, у землі, як черв, а я собі топчу цю землю, бо вільний єсмь як птиця небесна. Я не сію, не жну, не збираю у засіки, а Отець небесний мене годує! За що ти, Каїне, брате мій, відшмагав моїх телят нерозумних?

— А чого вони?

— А тобі шкода?

— А що воно, саме зростає, ця кукурудза? Як бур'яни?

— Та ж воно ж теля. Йде, куди очі ведуть.

— А пастухи? Пастухи твої, брате, що роблять?

— Пастухи заснули. Сам знаєш.

— Який господар, такі й пастухи.

— Що, брате?

— Кажу, ти лайдак, гульвіса, п'яниця, курвар, волоцюга, картяр, джиґун, харциз, мудак і звіздобол!

— А ти, брате, глитай, або ж павук, скупердяй, визискувач, кровопивця, лицемір, святенник, філістер, ретроград, експлуататор, харциз, мудак і звіздобол!..

Ось так воно й було.

Після того, як Каїн у нападі запаморочливої люті вбив Авеля, брата свого (Каїн у бричці завжди возив дуже зручну заморську гвинтівку «Вінчестер», і коли Авель під час сварки вдарив його дошкульною плетеною із сирої шкіри з олов'яними кульками на кінцях, нагайкою-трійчаткою, Каїн схопив гвинтівку і вистрілив Авелеві у груди, від чого той помер миттєво, цікаво, що крови на червоній сорочці майже не було помітно), він зрозумів, що відтепер його життя кардинально міняється.

Неважко було передбачити, що невдовзі його заарештують, судитимуть і невідомо яким буде вирок. Це може бути смертна кара через каменування або розп'яття на хресті, може бути довічна каторга на каменюці, а може й — лише не це, Господи всемилостивий! — вічне вигнання.

Каїн ще трохи пороздумував над своєю невтішною долею і, поки що куди, вирішив напитися. А що? Це ж, може, й востаннє!

Тим більше, що Каїн яко статечний, поштивий ґазда і сумлінний парафіянин мусив служити взірцем для своїх сусідів і ніколи не міг дозволити напиватися так, як часом йому того хотілося.

Корчмар Бель-зе-Вуул зустрів Каїна, що ввійшов у його корчму «Шеол-стандарт», словами:

— Каїне, де Авель, брат твій?

— Не знаю, — відповів завчено Каїн. — Хіба я сторож брата мого? — А після того, як випив першу склянку вина «Місяць у бокалі», запопадливо піднесену корчмарем, спитав у свою чергу того: Ви уже знаєте, пане Вууле?

— Пхе, — пирхнув корчмар, — та це всі довкола вже знають!

— Люди, пане Каїне, — охоче почав корчмар Бель-зе-Вуул, — різне говорять. Але більшість схиляється до такої версії: мовляв, був у вас там День урожаю, і ви з покійним паном Авелем ніби виставляли зразки досягнення кожен свого господарства. Ви, пане Каїне, показали з плодів ріллі своєї - пшеницю, як золоті самородки, і кукурудзяні качани завбільшки, як трирічне дитя, а покійний пан Авель — корів, що багато молока дають, ягнят каракулевих, коней расових і бугая такого великого, як гора Арарат. Відвідувачі поціновували і вас, і покійного пана Авеля, але чомусь, кажуть, Авеля, пана покійного, — більше. Мовляв, біля його стендів зупинялося більше цікавих, аніж біля ваших, пане Каїне. Подейкують, що вам це дуже не сподобалося і ви, кажуть, дуже розсердився і спохмурнів, а за тим і повстав на Авеля, брата свого, і вбив його. Кукурудзяним качаном, кажуть.

— Брешуть, — сказав Каїн і випив ще.

— Я знаю, що брешуть, — озвався корчмар Бель-зе-Вуул, — але їхні вербальні конструкції, пане Каїне, будуються на одній матриці: Каїн убив Авеля, брата свого. Це — істина.

— Не це істина, — заперечив Каїн, — і ви добре знаєте, пане Вууле.

— Ну, гаразд, — засміявся корчмар, — це — факт у біологічному дискурсі, що охоплює собою існування білкової матерії.

— Це зовсім інша річ, пане Вууле, — пожвавився Каїн, — а то дивно чути від вас неадекватне вживання цього слова.

— Ви про істину?

— Авжеж.

—Мене дивують люди, пане Каїне, мене вражають не просто люди, а ті, які вважають себе вченими, філософами, мудрецями, кандидатами наук і академіками, вони роками, століттями-тисячоліттями, як у минулому, так і в майбутньому, ламають свої лисі й кудлаті голови над такою дрібницею, як ПІЗНАННЯ ІСТИНИ.

— Диваки, їй-Парабраману, — засміявся Каїн.

А що її пізнавати, — продовжував корчмар, — якщо вона ось, іди і дивись, себто пізнавай. Ні, вони поки не напишуть зо п'ятдесят книжок...

— Товстих, дрібними буками, і страшенно занудних, — кинув Каїн.

— Отож, — підхопив корчмар, — поки не вположаться повним зібранням творів, то навіть не затикаються про якісь висновки. А коли такий писака закінчує п'ятдесятий том, то вже й не пам’ятає, з чого починав.

— Та він взагалі стає неадекватним, — пирхнув Каїн, — починає займатися практикою, впроваджувати свою теорію в життя, а потім ще питають, чому брат повсьає на брата.

— Чого вони такі, пане Каїне? — плаксивим тоном спитав корчмар і випив чарку бражки з райських яблук.

— Ен-Соф його знає, — зітхнув Каїн і випив теж браги, але з фіґових плодів, — темні, ліниві й недопитливі.

— Один такий недавно до мене заходив, забубонів корчмар, — каже, я мудрець-філософ, дайте мені горівки до грошей. Я йому у відповідь — якщо ти такий розумний, то чому такий бідний? Чому це я маю інвестувати твою дурість, бо якщо ти бідний, то, значить, далеко не розумний. Він у відповідь обізвав мене софістом і почав вимагати виливків борг ще більш агресивно, мовляв, я такий-сякий, я, каже, знаю Фейербаха, Леніна та самого Ла Вея.

— А ви? — зацікавився Каїн.

— Ну, я й послав його, — засміявся корчмар.

— Куди? — спитав Каїн.

— На чотири букви, куди ж іще, — відповів корчмар, — на чотири сакраментальні букви.

—Ті самі, — перепитав Каїн, — «йод», «ге», «вау» і ще раз «ге»?

— А які ж іще? — здивувався корчмар? — Але він все одно нічого не втямив.

— Кажу ж, темне нащадство Адамове, — зітхнув Каїн.

— Ви про якого Адама, пане Каїне, — витріщив очі корчмар Бель-зе-Вуул, — про Тетраграматоновича чи, може, про Кадмона?

— Агій на вас, пане Вууле, — перехрестив корчмаря Каїн, — чи я святотатець якийсь, аби вимовляти ім'я сакральне всує? Я мав на увазі Адама Глиненка, батька мого.

— Та я собі думаю, — кивнув корчмар. - Вип'єте ще?

— Аякже, — підсунув келих Каїн, — хіба тут хочеш, мусиш пити, адже не виключено, що Великий Журій засудить мене до смертної кари за братовбивство, і тоді я вже ніколи не зможу бути п'яним.

— Чому ж, — здивувався корчмарі після того, як ви покинете фізичне тіло, яке заб'ють камінням і викинуть псам, у своїй астральній іпостасі ви можете присмоктатись до якогось ще живого в тілі питущого філософа чи поета, бо ці п'ють не просто як свині, а підводять під свій алкоголізм ідеологічну базу, і — ловити кайф, аж поки не настане Пралайа...

— Ая! — перебив його Каїн, — кармічні поліцаї пов'яжуть після першої ж доброї пиятики. Заарештують і кинуть у найтемнішу вогку камеру астральної в'язниці років так на тисячу за земним обрахунком!

— Ваша правда, пане Каїне, — зітхнув корчмар, — поліція скрізь однакова, що там, що тут, що крилаті з вогненними мечами Центуріони Карми, а що ось ці-о копи, — Каїн вказав на двох жандармів, що ввійшли в корчму. Вони були озброєні до зубів і мали на повідку вченого пса. Один з них направив на Каїна величезний револьвер і вигукнув:

— Стій так, хлопче, аби я бачив твої руки! Грицьку, — звернувся жандарм до колеги з псом, — зачитай йому його права.

— Глиненко? Каїн Адамович? — спитав жандарм Каїна.

— Це я, - Каїн швиденько допивав горілку з літрової пляшки (так, аби жандарми бачили його руки).

— Ви підозрюєтесь у навмисному вбивстві Глиненка Авеля Адамовича, — жандарм замкнув на Каїнових руках блискучі кайданки. Ви маєте право мовчати, усе, сказане вами, може бути використано проти вас.

— Пане Вууле, — гукнув Каїн, коли жандарми вже вели його до виходу, — мені дуже соромно, але я дещо призабув, нагадайте мені, як можна висловити істину трьома рядками?

— Дуже просто, пане Каїне, — корчмар вийшов з-за шинквасу:

— Бог — є!

Усе це — нереальне і відносне! Людина — за своєю суттю, божественна!

Все.

Суд над Каїном був швидким і один Господь знає — праведним чи ні. Бо кару тяжку було Каїнові присуджено: відтепер він проклятим був оголошений — від землі, що розкрила вуста свої, щоби прийняти кров брата його із руки його же ж. А якби обробляв він землю, то вона не мала б давати йому жодного врожаю. Словом, присуджено було Каїнові стати вигнанцем мандрівним, волоцюгою бездомним і втікачем, невідомо від кого.

— За що? — розпачливо заволав Каїн до Земельного Судді, якого за чесність, справедливість і непідкупність поза очі називали Великим Журієм, — за що, Ваша всечесносте? Кара гріху мого занадто велика, щоб її винести! Ось Ти виганяєш сьогодні мене з цієї землі, і я буду мусів ховатися від лиця Твого, люмпаком і бомжем стану, а перший стрічний уб'є мене задля розваги.

І промовив до нього Суддя:

— Нє-є, хитрунчику, ніхто тебе так просто не вб'є, і на легку смерть не розраховуй. Якщо хтось уб'є Каїна, зазнає помсти всемеро. А для того, аби випадково ти не потрапив на ніж чи кулю якогось свого благодійника, я виношу окреме рішення: випекти тобі тавро на лівій щоці — першу літеру слова, прочитанням якого ніхто з благочестивих сих не оскверниться.

І ось тепер Каїн прощається зі своїм усім.

Найперше з жонами обома своїми — сердешною Оксаною та чорнобривою Катериною.

Затим з дітьми — малими і так далі.

... Каїн йшов на схід від Едему, у напрямку країни под.

Якби не судовий вирок страшний, за своєю нелюдською жорстокістю, і тавро на щоці, може, й Каїн би якось влаштувався на тій землі — одружився би ще кілька разів, розмножився і розплодився би. Але суворий юридичний фатум гнав його далі в світи. Дітей, щоправда, Каїн залишав за собою, ну, хоча б Еноха, який заклав згодом цілу династію, але сам Каїн мусив іти далі.

Невідомо куди, без грошей і документів волочився він краями і країнами, сушею і морем, горами і степами, битими шляхами і непролазними пущами — днями, роками, століттями.

Начальник Головного управління таємної державної поліції України, яку вдячний народ любовно йменував тадепо, генерал-осавул Георгій Уран-Рудниківський сидів у своєму київському кабінеті на Володимирській вулиці і з великою цікавістю читав факс, який щойно він отримав від начальника теж політичної поліції вільного міста Санкт-Петербурга генерал-прапорщика Владіміра Ґулаґ-Колимовського. Колега писав:

«Ваше превосходительство, пане генерале, Жоро!

В рамцях договору про координацію діяльності наших Служб щодо боротьби з тероризмом та політичними ентузіастами квапливо поспішаю повідомити Вас, що на територію України невдовзі прибуде вельми небезпечний міжнародний терорист, провокатор і дисидент, кілер найвищого класу Глиненко Каїн Абрамович. За цим суб'єктом вже довгі роки безуспішно полюють спецслужби Америки, Європи, Ізраїлю та Ватикану. Злочинець відомий тим, що має надзвичайну здатність до мімікрії, перевтілення та маскування.

Виступає, як правило, під личиною іноземця. Має особливу прикмету: на лівій щоці — випалене, очевидно, розпеченим металевим штампом, якесь тавро, схоже (пробач, Жоро, я шаную твій державний гонор, але це так) на вила-трійчата. Дуже вміло маскує цю прикмету наліпленою бородою, пишними вусами або штучною шкірою. Має цілу колекцію підроблених документів, виконаних, до речі, на найвищому рівні фальшу вального ремесла. Володіє всіма видами зброї, але перевагу віддає рушниці «Вінчестер» техаського виробництва. За оперативними даними нашої Служби, в Україні цей терорист планує організувати і здійснити замах на вашого президента Перволюдника А. А. Колеги, будьте пильні!

З найщирішими побажаннями і зиченням фортуни

Начальник ТУ ПП С.-Петербурга

генерал-прапорщик Ґулаґ-Колимовський В.В.

Р.5. Жоро, завали цього Каїна, де б ти не знайшов, спіймаєш в туалеті — замочи його і в сортирі.

Твій друг Володя».

Генерал Уран-Рудниківський запалив люльку з трофейним турецьким тютюном і прочитав факс іще раз. Потім, не довго думаючи, викликав двох найкращих оперативників тадепо хорунжих Бебеха та Золотозубського і дав їм двічі надважливе, цілком таємне, до того ж архідержавної ваги завдання: вистежити і злапати терориста Каїна Глиненка, який щойно прибув в Україну з намірами лихими.

Тадепівці Бебех і Золотозубський були справді майстрами своєї тайняцької справи, вони повбиралися у непримітні сірі плащі, низько натягнули такі ж сірі капелюхи, одягнули суцільно темні окуляри і вийшли в Київ.

— Тадепівці йдуть! Тадепівці йдуть! — радісно закричав чистильник взуття, що мав робоче місце неподалік від їхнього управління. — Взуття не бажаєте випуцувати? Працівникам плаща і пістолета з глушником тридцятивідсоткова зижка! Га? Панове...

Не до взуття зараз було хвацьким тадепівцям, бо, по-перше, воно в них і так виблискувало чорними гнутими дзеркалами, а по-друге, вони якраз вистежили злочинця. Того самого Каїна!

Ось він під машкарою українця з Канади зацікавлено фотографує Софію Київську.

— Будемо брати? — спитав Бебех колегу.

— Так, але спочатку викличемо підмогу.

Хорунжий Золотозубський підійшов до міського таксофону, вставив у апарат спеціальну тадепівську картку і відрапортував панові генералу, що, мовляв, злочинця вистежено й потрібна підмога.

Через півгодини на Софіївський майдан виїхав автобус із тадепівськими спецняками, одягненими у важкі бронежилети та оснащеними кулеметами і ручними гранатометами...

— Глиненко? Каїн Адамович?

Оце було й усе, що було спільного у двох арештах Каїна, — тоді, у корчмі Бель-зе-Вуула, і тепер. Перш ніж знепритомніти, Каїн з ностальгією згадав, як чемно, поштиво, ввічливо й шанобливо його арештовували першого разу, — бо тепер спочатку підійшли два, без сумніву, тайняки у чорних окулярах та сірих плащах і назвали його прізвище, ім'я, по батькові, Каїн хотів сказати, що він фармар канадийський, але один тайняк гримнув його кастетом у перенісся, потім накинулася чота спецняків з автобуса і била його кованими черевиками, аж поки із канадийського українця у вишиванці та джинсових шортах не утворилася купа закривавленого шмаття і сирого м'яса.

Каїна привели до тями, і тепер він сидить на спеціальному стільці, із заломленими назад, за бильця скутими кайданками, руками, а його допитує сам генерал-осавул Рудниківський.

— То що ж, у мовчанку будемо грати? — спитав Каїна генерал.

— Яку мовчанку, — забелькотів Каїн. — Я ледве можу розмовляти, зуби вибиті, язик опух, я вже не кажу про губи...

— Тоді мовчіть, — втішився генерал, — підпишіть оце, — він простягнув перед Каїнове око (одне вже було вибите) папір, — і мовчіть.

— Я майже нічого не бачу, що там написано? — прошепелявив Каїн.

— Та зовсім мало, — весело сказав генерал, — що ви, міжнародний терорист і кілер Каїн Адамович Глиненко, прибули в Україну з метою організації замаху на президента Авельяна Адамовича Перволюдника, аби таким чином дестабілізувати ситуацію в Україні, з тим, щоб захопити державну владу. Оце і все!

— Все? — перепитав Каїн.

— Все, все, — радісно заспокоїв його генерал.

— Але ж я не збирався вбивати вашого президента, як там його?..

— Пан Перволюдник, Авельян Адамович, — підказав генерал.

— Отож, Авеля досить мені одного.

— То що ж, не будеш підписувати? — похмуро спитав генерал.

— Та як я можу підписувати, — обурено знизав одним плечем Каїн (інше вже було розтрощене), коли я справді не збирався вбивати президента України?!

— Шкода, — зітхнув генерал і повернувся до хорунжих Бебеха і Золотозубського, що стояли в кутках без піджаків, із закачаними рукавами 6ілих сорочок. — Бийте його, козаки!

«Козаки» одягнули шкіряні рукавиці й почали бити Каїна. Били довго, аж поки не вбили.

... Каїн уже тисячі років волочився світами, звичайно, він дуже хотів умерти. Він шукав смерті. Але ж не такої!

Червень, 2000

[ назад ]